Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Може, Уміск бачив, як він з’їжджав з гори. Можливо також, що історія цієї пригоди з Барі дуже скоро стала відома всім жителям бобрової колонії, бо, коли Барі прийшов цього вечора до Уміска, що поїдав молоду вільху, той уже сміливо наблизився до нього, і вони вперше за весь час знайомства обнюхалися носами. Принаймні чути було, як обнюхував Барі, а відважний малий Уміск сидів у позі сфінкса. Це остаточно закріпило їхню дружбу, як мінімум з боку вовченяти. Деякий час воно, надто вже радіючи, скакало навколо Уміска, показуючи тому, як сильно той йому подобається, ніби запевняючи, що вони стануть хорошими друзями. Та Уміск не відповідав. Він не поворухнувся жодним м’язом, аж поки не повернувся до своєї вечері. Але Барі здалося, що бобреня було дуже компанійським малюком. Вовчук уважав це найщасливішим часом, відколи покинув старий вітролом.

Ця дружба, хоч збоку й видавалася односторонньою, була, безперечно, вдалою для Уміска. Коли Барі перебував біля ставка, то завжди тримався якомога ближче до Уміска, якщо міг того знайти. Одного дня вовчук лежав на траві й майже дрімав, а тим часом трохи осторонь від нього, у кущах верболозу, за якоюсь роботою копошився Уміск. Ляпанець бобрового хвоста об поверхню води як рукою зігнав з Барі сон. Тоді почувся ще один удар по воді, а тоді ще. Вони лунали з озерця, як пістолетні постріли. Щеня підвелося на ноги й побачило, як звідусіль бобри поспішають до ставка.

Саме тоді з зарослів вільхи вийшов Уміск і собі поспішив до води. Він рухався так швидко, як тільки дозволяли його коротенькі ніжки. Коли бобреня майже досягло твані, перед очима Барі промайнув блискавичний червоний спалах, а ще за мить у променях полудневого сонця вовчук побачив, як лис Непакас’ю гострими іклами вчепився Уміскові в горло. Барі почув несамовитий крик свого маленького друга, гучні сплески багатьох хвостів об поверхню води — і раптом його кров закипіла від хвилювання й гніву.

Барі хутко кинувся на порятунок. Завбільшки й завважки вовчук був як і лис, і коли наскочив на Непакас’ю, то так загарчав, що якби в той момент на другому березі ставка стояв П’єро, то неодмінно б його почув. Щенячі зуби гострими ножами вп’ялися кривдникові Уміска в плече. Лис належав до породи лісових розбійників, що вбивали, нападаючи з-за спини. Не в його характері було битися віч-на-віч. Зчепитися із супротивником він міг, хіба будучи загнаним у глухий кут. Тож нічого дивного, що люта й несподівана атака Барі змусила Непакас’ю втікати до лісу так само швидко, як і атакувати Уміска.

Барі не став його наздоганяти, а повернувся до бобреняти, що лежало в мулі, скиглило й дивно сопіло. Вовчук обережно торкнувся його носом, і за деякий час Уміск підвівся на свої перетинчасті лапи, у той час, як кілька десятків бобрів зі страшним шумом метушилися біля самого берега у воді.

Після цієї події бобровий ставок став для Барі справжньою домівкою.

Доки чарівна Непісе й досі не могла відійти після своєї бурхливої пригоди під скелею, доки П’єро надсилав небу подячні молитви за її звільнення, доки Барі все більше звикав до жителів бобрової колонії, Буш Мак-Таґґарт із торгового поселення Лак-Бейна, яке лежало за сорок миль на північний захід, щось собі обдумував. Мак-Таґґарт був керівником факторії в Лак-Бейні упродовж семи років. У книгах компанії, що зберігались у Вінніпезі, він характеризувався як надзвичайно корисний працівник. Витрати на утримання його поселення були нижчі за середні показники, а його щопіврічний звіт про заготівлю хутра завжди опинявся серед найкращих. У головному офісі зберігався перелік працівників компанії, і навпроти його імені була така примітка: «Дає прибутку більше, ніж будь-хто інший на північ від озера Ґодс».

Але індіанці добре знали, у чому причина такого успіху. Вони називали його Напао-Ветику, тобто «людина-диявол». Сидячи біля своїх осяяних вогнем тіпі, вони вимовляли його ім’я пошепки, з огидою, так тихо, щоб навіть вітер не зміг його донести до Буша Мак-Таґґарта. Вони його боялися. Вони його ненавиділи. Вони вмирали від голоду й виснаження, і що міцніше він стискав свої залізні пальці, керуючи ними, то покірніше, здавалося, вони реагували на його владу. Цей чоловік мав мізерну душу, сховану в тілі грубіяна, що насолоджується безмежною владою. А тут, серед незайманої природи, куди не глянь на всі чотири сторони — його влада і справді не мала меж. На всій неосяжній довколишній території він поводився як кум королю й сват міністру. Тут діяли лише ті правила, що їх установив сам Мак-Таґґарт. Його підтримувала велика компанія. І в подяку за це він відправляв їй такі каравани з хутром, що перевершували всі сподівання. Власники компанії сиділи від нього за тисячі миль і тільки лічили грошву.

Утім, усі ці безчинства міг би викрити Ґреґсон. Він був контролером цього округу й відвідував Мак-Таґґарта раз на рік. Ґреґсон міг би доповісти компанії, що індіанці називають Мак-Таґґарта Напао-Ветику, бо той платить їм лише половину вартості хутра; міг би навести не один факт на доказ того, що керівник факторії протягом усієї зими ставить людей, які на нього працюють, на межу виживання, а мисливці на колінах вимолюють у нього свої кровно зароблені гроші, як і те, що він примушував жити із собою когось із місцевих дівчат або жінок. Але Ґреґсон мав із тих ревізій власну вигоду, тож щоразу, приїжджаючи в Лак-Бейн, проводив там два тижні легковажного життя. А на додачу до цього завжди привозив своєму домашньому жіноцтву дорогі хутра, отримані від Мак-Таґґарта.

Одного вечора, за тиждень після пригоди Непісе та Барі під скелею, Мак-Таґґарт сидів у своїй «коморі» під світлом олійної лампи. Відіславши червонощокого секретаря-англійця