Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Барабанили вони під час моєї вечері. Я ставила стілець навпроти вікна. На стіл клала серветку, ніж і виделку, наливала келишок вина і їла — випростована, із серветкою на колінах, наче була в екзотичному ресторані. Поволі, день за днем я усвідомлювала, що барабанний бій зовсім не припинявся вдень; його лиш переносили досередини халабуд, редукували до одного інструмента, він підсихав у сонячному світлі. Вночі, зовсім як отой екзотичний кактус, звук барабанів розквітав цілим оркестром.

Я це бачила. Барабани завжди стояли колом — щось на зразок інструментів самообслуговування, бо коли тому, хто грав, набридало барабанити, він відходив у темряву, поміж халабуди, а його заступав хтось інший, хтось свіжий і ще не стомлений, хтось, хто міг увійти у вібруючий ритм або, навпаки, спробувати його змінити. Тоді я ще була однією особою. Перед сном втирала в обличчя крем. Відчиняла на ніч вікна. Бачила сни. Вранці записувала ті сни і пила каву. Сідала працювати — читала, робила нотатки, писала листи, підписуючи їх завжди однаково. Мала плани й списки покупок. Реалізувала їх пункт за пунктом. Проте усе починаєш бачити інакше, чуючи щовечора такий барабанний бій. Барабани б'ють тривогу, б'ють застережливо, б'ють побудку.

Школу я знайшла на околицях міста, мені порадив її хтось зі знайомих. Це навіть добре, що так далеко, думала я, бо їзда потягом через місто завжди заспокоює мене, вгамовує. Тут з потягу не видно міста, а лиш поодинокі, відокремлені один від одного будинки, завжди, зрештою, в розпалі ремонту, в розгардіяші будівництва — крани, кольорові паркани, які відділяють їх від вулиці. Часом видно кілька вулиць, щойно саме викінчених, з яких недавно прибрали білі сліди заправи і бетону, але які залишаються незаселеними, наче ніхто не має достатньо відваги, аби вселитися в цілком нові сучасні простори. Може, в майбутньому у цей спосіб місто зовсім обезлюдіє — що більше буде нових будинків, то менше людей хотітиме їх заселити, що більше будинків, то менше людей — проста й одночасно таємнича засада, яка повинна бути відома будівельникам. Або люди будуть вперто, з розпачем і в страсі перед новим гніздитися в нетрях, у мазанках, у халабудах, розставлених у закутках парків, а пустим сріблястим багатоповерховим будинкам залишиться меланхолійно відбивати небо, пливкі танці хмар — рух летючий і нелюдський.

Коли я вперше їхала залізницею через місто, то мала дивне відчуття — ця їзда, вид з вікон, лагідний шурхіт коліс по рейках розмазували мене. Бо місто з вікон вагона видавалося особливо безформним, нерішучим, тому і я втрачала обриси. Воно було великим повітряним цепеліном, який суне по небу, а його змінюють швидкоплинні конфігурації хмар, подмухи повітря. Воно ніби весь час лишалося тим самим містом, але потім я вже щодня помічала якісь нові деталі. На пустих площах протягом ночі виростали засклені будинки. Бувало й так, що станції метро не зберігали послідовности, вискакували одна перед одною або, навпаки, зволікали з виходом на сцену. Крамниці. Вони мандрували цілком відверто, а години, коли вони відчинялися, були для мене абсолютно непередбачуваними. На моїй вулиці ніколи не можна було мати певности, чи знайдеш ту саму крамницю, яка тут була вчора. А якщо вона й була, це зовсім не означало, що там буде те саме вино, той самий сорт хліба, як і тиждень тому. Виглядало також, що люди швидко нудилися. Постійно можна було бачити великі вантажівки, повні меблів — це мешканці переїздили з однієї дільниці в іншу. Мандрували музейні колекції — туристи мали з цим найбільший клопіт, бо звикли трактувати музеї як найбільш сталі й солідні місця на землі. Може, десь і так, але не тут.

Тому слід було бути дуже уважним. Я мусила дивитися. Дивитися. Спостерігати місто, щоби воно не вийшло з-під мого контролю. Їдучи залізницею через нескінченні передмістя, квартали гаражів, підфарбовані сумні житлові райони, я поволі усвідомлювала, що почуваюся щасливою. Для мене то був чи не найприродніший спосіб існування: неуважно спостерігати на відстані, не брати участи в житті, лиш приглядатися до його виявів, минати, кидати погляд. Пересуваючись залізницею по місту, я була, як ті туристи старшого віку, котрі наймають кліматизований автокар і сунуть, як моторизовані духи, розпливчасті за затемненими шибами — минущі свідки подій. Саме так було й зі мною: я спостерігала з-за шиби зникомі образи, жанрові сценки, що зводилися до декількох жестів — єдиний вид людського спілкування, який можна було звідси побачити. Узагальнені дерева, парки, що зливаються в поодиноку лагідну зелену стрічку. Факт, що я ні на чому не можу затримати погляду, лагідно ліквідував усе моє набрякле, вічно готове «я». Я віддавалася минанню, яке уніфікує все, що назовні. З вікна вузькоколійки деталь втрачала назву, анулювалася.

Мабуть, тому, коли я виходила на відлеглій станції, звідки мала ще йти пішки добрі чверть години, мене часом охоплював особливий голод на деталь. І я інстинктивно спішила до кіоску з газетами (друковане видання — це справжній тріумф деталі) або йшла подивитися на звичайну ятку з готовими букетами. Там розмазаний поїздкою погляд організовувався заново, чіплявся за фіолетові прожилки фрезій, заспокоювався на кремовім облямуванні пелюстків троянд.

Місто, побачене з вікон вузькоколійки, не виглядало як місто, радше як безладно заповнений будинками простір, зборище пунктів, зосереджених навколо спусків у підземне метро. Мене, звичайно, бентежило, що я бачу щось інше, аніж усі. Усі-бо повторювали із захватом: місто, місто, маючи, мабуть, у голові якусь об’єднувальну ідею, яка для мене — зовсім тут чужої — була незбагненною. Чи була я сліпою на щось, що вони помічають, на таємничі зв’язки між безладно розкиданими місцями, нанизуваними як неоднакові коралі на поплутані нитки підземки? Місто, місто, повторювали вони гордо, піднесено, спільно беручи участь