Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Ти знаєш англійську краще за вчительку? Ти знаєш англійську краще за вчительку? — батько повторював одне й те саме запитання й свердлив доньку розлюченим поглядом. — Зараз, перед самим закінченням гімназії, ти примудрилася наробити собі неприємностей з англійською?! Із предметом, який ти завжди знала чудово й не мала проблем!

— І не матиму, — спокійно заявила Каміла.

— Авжеж! — у батьковому голосі вчувалися глузування й гнів. — Та я на місці цієї вчительки замучив би тебе завданнями! Ти догралася, панночко, але, може, воно й на краще! Бо коли тобі прищикнути хвоста, ти, може, заспокоїшся, — сказавши це, тато хряснув дверима й вийшов із кімнати.

— Анджею, а як же покарання? — вигукнула мама.

— А навіщо? — долинув із глибини помешкання батьків голос. — Вона вже сама себе покарала: учителька їй цього не подарує.

Решти розмови дівчина вже не чула. Уранці довелося йти до гімназії з мамою. Каміла пішла до класу, а мама, не сказавши жодного слова, попрямувала до вчительської на розмову з Міледі.

Про що вони там розмовляли, Каміла так і не довідалася. Як і про те, скільки часу мама провела в школі. Їй було лише прикро, що вона навіть не зазирнула, аби попрощатися з донькою.

— Знаєш, мені здається, що буде краще, якщо ти попросиш у Міледі пробачення, — озвалася мовчазна досі Малгося.

— Точно, — погодився Мацек.

На уроці англійської Каміла підійшла до вчительки.

— Я хотіла попросити пробачення за свою поведінку.

— Перепросини приймаються, — відповіла Міледі і, вручивши Камілі величезний стос задрукованих завданнями сторінок, наказала: — А тепер сідай за першу парту й напиши ці вправи. Якщо ти й справді така геніальна, уроку на це тобі вистачить.

Каміла важко зітхнула й сіла на вказане місце. Цей урок англійської став для неї найгіршим у житті.

Першою після уроку до Каміли підійшла Єва.

— От бачиш? — переможно мовила вона. — Я ж тобі казала, що матимеш неприємності в школі, а ти не вірила! Ото не нехтуй ворожінням! Воно занадто часто збувається.

— Єво, — зойкнув Мацек, котрий стояв поруч і чув усю розмову. — А забобони, на твою думку, теж збуваються? Може, ще й сни?

— Звичайно, завжди, — абсолютно серйозно заявила Єва і, помітивши зацікавлення в очах друзів, розповіла анекдот: — Зустрічаються двоє друзів і говорять про те, чи вірять вони в сни. Один каже, що не вірить, а другий, що наполовину. «Як це — наполовину?» — питає перший. «Ну, — каже другий, — наснилося мені якось, наче я знайшов скриню із золотом. Хотів принести її додому, але вона була така важезна, що, піднявши її, я від зусилля наробив у штани. Прокидаюся. Золота немає, зате в ліжку страшенно смердить».

Усі включно з Євою зареготали. І лише Каміла згодом мовила цілком серйозно:

— Так, але що там казати: ці завдання, які мені нині принесла Міледі, були такими складними, що я навіть не знаю, що я там понаписувала.

Того дня вперше за кілька місяців шкільні проблеми виявилися для Каміли важливішими за будь-які інші.

Уся ця історія з Каською, Олеком і вигаданими подарунками спричинилася до того, що Каміла все-таки згадувала про Олека. Але недовго. Міледі за вправи з англійської із величезним задоволенням вліпила їй трояк. Каміла зробила три помилки, а кожна з них знижувала оцінку на бал. Тому спогади про Олека знову пішли в небуття. Того дня Каміла бачила, як він підійшов після уроків до Каськи і вони довго про щось розмовляли. Мабуть, це була не надто приємна розмова, бо Каська весь час плакала, а Олек (і це анітрохи на нього не скидалося) узагалі не переймався її сльозами. Зрештою, прийшов він не лише до Каськи. Хотів пояснити Камілі, що між ним та Каською насправді нічого не було.

— Мене це не стосується, — відказала Каміла і, побачивши Мацека, який саме виходив зі школи, голосно погукала його: — Мацеку, поквапся! Олек на тебе чекає!

Їй не хотілося говорити з Олеком. Тим більше, що слідом за Мацеком вийшов Войтек, явно зневажливо глянув на неї і зі співчуттям та розумінням — на Олека.

Минуло три тижні. У завантаженої англійськими вправами Каміли зовсім не було часу замислитися над поведінкою Каськи, Олека й узагалі над усім цим. Іноді думала про Войтека. Особливо, коли в гімназії зустрічалася з ним поглядом, хоча тоді хлопець завжди відвертався. Або вдавав, наче дивиться кудись у порожнечу.

Усі третьокласники готувалися до вирішального іспиту. Каміла обговорювала із друзями, до якого ліцею подати документи. Малгося й Мацек досі вагалися, який з них обрати: імені Міцкевича чи імені Пруса. На великій перерві вони вкотре завзято сперечалися, який із них кращий.

— Цікаво, що ви робитимете, якщо один із вас вступить, а інший ні? — втрутилася Каська.

— Мені здається, це не твоє діло, — буркнув Мацек.

— Ти краще про себе подумай, — докинула Кінга. — Куди ти підеш зі своїми, так би мовити, оцінками.

— Мабуть, до ліцею кокетства, — пожартував Алекс, а решта учнів захихотіли. — Отримаєш шістку за шістку й таким чином виграєш конкурс атестатів! — продовжував він і, задоволений власним дотепом, зробив жест долонями на рівні грудей, пояснюючи таким чином, про які саме шістки мова.

Каська хотіла щось сказати, але раптом почувся голос Єви:

— Каська потрапить туди, куди лише забажає. Отримає там місце в подарунок від якогось зі своїх численних коханих.

Войтек придивлявся до цієї сцени, котра так нагадувала