Читати книгу - "Палац Посейдона"

— Я поклявся покласти цьому край і не відступлюся від цього наміру, — заявив Гумбольдт. — Кажіть, що треба зробити.

— Гаразд. — У голосі Ліваноса почулися вдоволені нотки. — Те, що ви маєте одразу два лінгафони, створює для вас величезні переваги. Дарон здатна прослуховувати лише ті канали, які їй відомі. Я не знаю, як довго ми зможемо підтримувати зв’язок між собою, та в будь-якому випадку треба повністю використати цю можливість.

— Ви маєте рацію, — відповів Гумбольдт. — Та що ви мали на увазі, говорячи про можливість втечі звідси?

…Вілма відчула, що її високо піднімають і кудись заштовхують. Потім перед нею відкрилася довга темна шахта. Вона була досить просторою, щоб така чималенька пташка, як Вілма, могла вільно пролізти в неї, лише трохи схиливши голову. Кігтики на лапках ківі ковзнули поверхнею оцинкованого металу.

— Дуже темно, дуже довгий! — перелякано пискнула пташка.

— Я знаю, — відповів голос хазяїна з наплічника в неї на спині. — І все ж ти маєш спробувати. Адже ти — наш єдиний шанс. Гаразд?

Вілма зазирнула в темряву. Нарешті, вона наважилася й рушила вперед.

— Гаразд, Вілма спробувати.

Наплічник перекладав її слова на мову людей. Відтоді як Шарлотта зробила для неї цю річ, пташка вперше відчула, що люди її і справді розуміють. Вона стала нібито однією з них.

Обережно пересуваючи лапки, пташка подріботіла трубою вентиляційного каналу, що похило спускалася вниз. Назустріч їй рухався потік повітря, що приносив із собою не дуже приємний запах мешканців моря. Риби — так назвав їх хазяїн. Вони блискучі і скидаються на пташок, які вміють літати під водою.

Дивно! Тут, унизу, все чомусь дуже дивне.

Вілмі доводилося бути дуже обережною, щоб не втратити опору під лапками й не почати ковзати вниз. Адже на гладенькому металі не було за що вчепитися кігтиками.

За короткий час зустрічний потік вітру посилився. Вдалині завидніла невеличка пляма світла, яка дедалі збільшувалася. До слуху ківі виразно долинало незнайоме голосне дзижчання.

Коли пташка майже добралася до кінця проходу, вона побачила, що шлях їй закриває якась мара з широкими крилами, які швидко оберталися. Тут вітер відчувався найбільше. Вона зробила ще один невпевнений крок уперед. Потужний удар по кінчику дзьоба примусив її відскочити. Вілма жалісно пискнула від болю.

— Що сталося, Вілмо? У тебе якісь проблеми?

— Лихі крила. Не хочуть пустити Вілму.

— Крила?

— Очевидно, вона має на увазі вентилятор на виході з вентиляційної шахти, — озвався ще один голос.

Вілма впізнала голос правителя підводного міста.

— Вона має відключити його, щоб пройти далі.

— Поговоріть із нею, — запропонував Гумбольдт. — Використовуйте найпростіші слова та поняття. Ніби розмовляєте з дуже малою дитиною.

— Я ризикну, — відповів Ліванос. — Вілмо, ти мене чуєш? Ти знаєш, хто я?

— Пташка без ніг, — відповіла Вілма. Вона все ще була стривожена тим, що цей предмет так швидко обертається і завдає такого болю.

— Гм… взагалі-то так. Отже, Вілмо, ти ні в якому разі не повинна близько підходити до крил, що обертаються. Це небезпечно!

— Вілма розуміти.

— Тепер розглянься навколо. На бічній стіні має висіти маленький сірий ящичок, закритий сірою пластиковою кришкою. Ти бачиш його?

— Ящичок? Пластикова кришка? Вілма не розуміти.

— Гаразд, ти бачиш щось схоже на чотирикутне яйце?

— Чотирикутне яйце, так.

— Спробуй-но підняти його шкаралупу. Вона не міцна, ти зможеш узяти її дзьобом.

— Що всередині? — спитала Вілма.

— Черви, — прозвучала відповідь. — Довгі різнокольорові черви.

Вілма з цікавістю підійшла до сірого чотирикутного предмета. Перспектива скуштувати чогось нового замість цього обридливого корму надихнула її. Вона почала дзьобати коробку, намагаючись захопити кришку то зверху, то знизу, то збоку, але та не бажала піддаватися. Однак ківі не полишала своїх спроб аж доти, поки їй не вдалося трохи зсунути її. Утворилася невеличка щілина, в яку Вілма просунула свій довгий дзьоб і скористалася ним, як важелем. Кришка клацнула й відскочила.

Вілма з цікавістю зазирнула всередину. Там і насправді була сила-силенна якихось яскраво забарвлених черв’ячків, та всі вони були неначе дохлими.

— У тебе вийшло? — запитав голос із наплічника.

— Так, яйце відкрите, — пропищала Вілма. — Черви не рухаються.

— На жаль, їсти їх також не можна, — сказав птах без ніг. — Доведеться трошки потерпіти, перш ніж ти отримаєш справжнього черв’ячка. Спочатку треба заспокоїти крила, що обертаються. Ці черви живлять вентилятор енергією. Вони всі різного кольору, бачиш?

— Так, різні. Вілма бачити.

— Добре. Один із них дуже важливий. Він червоний.

Вілма почала нерішучо роздивлятися черв’яків. Червоний? Який же з них червоний?

Ліванос нібито прочитав її думки.

— Вілмо, ти колись їла суниці?

— Суниці, так. Дуже добре. Вілма голодна.

— Пізніше. Спочатку черви. Глянь, чи є серед них один такого ж самого кольору, що й суниці?

— Зараз. Так.

— Чудово. Візьми його дзьобом і потягни щосили. Ти маєш звільнити червоного черв’яка із затиску. Буде легше, якщо ти впиратимешся лапками. Як ти гадаєш, у тебе вийде?

— Подивимося.

— Вілмо, це найскладніша частина твого завдання.