Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Почувши відповідь, обер-лейтенант затерп, на обличчі майнула хвороблива посмішка людини, що ось зараз, у цю хвилину, втратила все, що мала раніше. Плечі обвисли, рука з трубкою поповзла донизу.

— Що з тобою, любий?

Шлезінгер не відповів. Лице від шиї почало багровіти, наливатися кров'ю, неначе на гостя навалилась величезна брила. Очі стали скляними, рот широко розкрився, він ніяк не міг продихнути. Злякавшись, що обер-лейтенанта вхопить апоплексичний удар, Інгрід раптом сказала:

— Пробач, я сказала неправду… То не молоко приносили, то був Енке. Він від'їздив і приходив прощатися.

— Е-е-енке!? — зрештою видихнув Шлезінгер.

— Так, приходив сказати, що їде у Глом-фіорд, а лице було таке, ніби прощався навіки. Старий дивак, усе страхав мене своїми розмовами про весілля. Уявляєш, хотів на мені одружитися.

Обер-лейтенант зірвався з крісла. Столик похитнувся. На підлогу полетіли чашки, цигарки.

— Що ж ти… — заревів він. — Що ж ти мовчала?!

— Я не знала, що це так важливо для тебе, любий, — пробувала захищатись вона.

— Не знала? Але я ж тобі казав! Я ж питав тебе! — Шлезінгер з такою силою відштовхнув її від себе, що Інгрід відлетіла до протилежної стіни і ліктем розбила люстро трельяжа. Посипались, задзвеніли скалки, якісь скляночки, флакони, коробочки з пудрою покотились по паркету.

— Одягайся! — люто закричав Шлезінгер.

Інгрід стояла, не рухаючись. На білу поверхню пуфа з пальців капала кров. Очі виповнились слізьми, проте вона не плакала.

— Одягайся! Поїдеш зі мною!

— Нікуди я з тобою не поїду, — раптом твердо відказала Інгрід, — Нікуди, любий. Майор велів тобі передати, щоб ти залишався на місці і сидів тихо. Отак, любий…

Це її «любий» хльоскало, неначе ляпас. Розуміючи, що словами з нею не впоратись, несподівано підскочив до неї і, як робив це на допитах, ударив свою жертву кулаком в живіт. Вона задихнулась, переломилась навпіл і впала на підлогу.

— Шлюха!!! — заревів обер-лейтенант, стрибаючи навколо неї. — Ти поїдеш зі мною, або я пристрелю тебе, як собаку! Думаєш, я не знаю, де ця відьма Улл? Не знаю, що і вона, і ти зв'язані з підпіллям Мілорга? Надумали мене обвести круг пальця. Твій Енке зрадник, а ви всі допомагаєте йому зараз перебратися в Англію! Він вирішив тікати сам, а мене залишити з носом. Не вийде! Я хочу, щоб ти зрозуміла: якщо ми встигнемо перехопити цю падлюку Енке, вважай, твоє життя врятовано, коли ні — не гарантую тобі і зайвої години. Як ви збираєтесь переправити Енке? Відповідай, шлюхо! Він один чи…

Шлезінгер втратив контроль над нервами, схопив її за волосся і рвонув догори, намагаючись поставити на ноги. Інгрід підвелася з підлоги, вп'ялася у свого мучителя важким поглядом.

— Ніколи не думала, що ти такий…

— Я поставив тобі запитання! — Шлезінгер знову рвонув її за волосся. — Відповідай! У мене немає часу.

— Коли б я навіть знала, нічого б тобі не сказала.

Вихопив парабелум, штовхнув Інгрід у куток і кинувся до телефону. Не одриваючи від неї погляду, набрав помер.

— Тут Шлезінгер! Мені полковника Рунге, негайно! — нервово смикав себе за вухо, — Пане полковнику! Так, Курте, це я. Маю дані, що наш Енке нагострився тікати… Так, так! В цей час в Глом-фіорда готується його втеча до Англії… Ні, гер оберст, я абсолютно тверезий і прошу вас зробити все, щоб виходи з Глом-фіорда мором і повітрям було заблоковано… Хай я позбувся розуму, хай у мене біла гарячка, але коли цей покидьок вивезе з-під твого носа доктора Гергардта і всі дані по «Вікінгу», тобі не позаздрять і «кроти»! Я негайно виїжджаю в Глом-фіорд і прошу послати туди посилений… — У трубці щось затріщало і урвалося. — Алло! Алло! Ти мене чуєш, Курт? Алло, гер оберст!.. Ви мене чуєте?..

— Ні!

Слово каменем ударило в спину. Обер-лейтенант озирнувся. На сходах стояв високий худий хлопець у формі німецького солдата і цілився в нього з карабіна.

— Ти що тут робиш?! Ти хто такий?! — накричав Шлезінгер.

— Я Ролф Улл, — спокійно відповів той. — Ми з вами вже, здається, знайомі.

У обер-лейтенанта одвисла щелепа. Він дійсно, вже бачив цього веснянкуватого юнака. Другий, широкоплечий, давно не бритий єфрейтор охоронної роти, про що свідчили нашивки на рукаві його шинелі, піднявся у вітальню і підійшов до Шлезінгера.

— Покладіть свій пістолет і не раджу робити дурниць, — промовив російською мовою, — Мій юний друг чудово стріляє.

Шлезінгер впізнав «глухонімого» з млина в Хейккі і зрозумів: опір чинити безглуздо. Випустив парабелум і дав зв'язати собі руки.

— Пішли. Хазяйці треба переодягнутися, — підштовхнув його в спину єфрейтор. Вони спустились на перший поверх. У передпокої змусили обер-лейтенанта одягти шинель і шапку.

Потім Ролф піднявся до Інгрід і, як колись у дитинстві, торкнувши за лікоть, спитав:

— Ін… Ти як, у порядку?

Вона прихилилась до його плеча, проте не заплакала.

— В порядку, Ролф.

— Одягайся. Тобі не можна більше тут лишатися.

— Я зараз, — Інгрід витерла долонею очі. На щоці залишився слід крові. Ролф нахилився до неї.

— Ти поранена?

— Дурниця. Порізала пальці.

Зараз вона була тією самою рудою Ін, котру він знав. На душі у Ролфа потепліло.

— Коли ми зайшли, я тебе не впізнав… Така гранд дама. Цей халат, зачіска…

За чверть години від будиночка кольору жовтка від'їхав сіро-зелений, спотворений плямами камуфляжу «опель-капітан». Перескочив майже безлюдний у цей ранковий час Берлінер-плац і, набираючи швидкість, помчав північно-східною дорогою на Глом-фіорд.

На виїзді з Балстада шлях йому перетнув шлагбаум. Унтер-офіцер комендантської роти, перш