Читати книгу - "Ходіння по муках"

Іван Ілліч, досадуючи, що змарнував багато часу, пішов по потрібних йому адресах, але нікого не застав удома і, сердитий, знову побрів по Невському.

Вулицею знову котились санки, двірники вийшли згрібати сніг, на перехресті з’явився великий чоловік у чорній шинелі і піднімав над збудженими головами, над розтріпаними думками обивателів магічний жезл порядку — білий кийок. Злорадний прохожий, що перебігав вулицю, обертаючись до городового, думав: «Зажди, голубчику, настане час». Але нікому й на думку не спадало, що час уже настав, і цей колоноподібний вусач з кийком був уже не більш як привид, і що завтра він зникне з перехрестя, з буття, з пам’яті…

— Телєгін, Телєгін! Спинись, глуха тетеря!

До Івана Ілліча підбігав інженер Струков у картузі на потилиці, з шалено веселими очима…

— Куди йдеш? Зайдім-но в кофейню…

Він підхопив Телєгіна під руку і втягнув у кофейню. Тут від сигарного диму щипало за очі. Люди в котелках, в котикових шапках, в розстебнутих шубах сперечались, галасували, схоплювались. Струков протовпився до вікна і сів за столик напроти Івана Ілліча.

— Карбованець падає! — вигукнув він, хапаючись обома руками за столик. — Папери всі летять к чорту. От де сила!.. Розказуй, що бачив…

— Був на Литейному, там стріляли, але, здається, в повітря…

— Що ж ти на все це скажеш?

— Не знаю. По-моєму, уряд серйозно тепер повинен взятися підвозити продовольство.

— Пізно! — закричав Струков, ударяючи по скляній стільниці. — Пізно!.. Ми самі свої власні кишки зжерли… Війні кінець, годі!.. Знаєш, що на заводах кричать? Скликання Ради робітничих депутатів, — ось що вони кричать. І нікому, крім Рад, не вірити!

— Що ти кажеш?

— Це справжнісінький кінець, голубе! Самодержавство лопнуло… Протри очі… Це і не бунт… Це навіть не революція… Це початок хаосу… Хаосище… — На лобі Струкова, впоперек, під краплями поту, набрякла жила. — Через три дні — ні держави, ні армії, ні губернаторів, ні городових… Сто вісімдесят мільйонів патлатих людей. А ти розумієш, — що таке патлата людина? Тигри й носороги — дитячі іграшки. Клітина розкладеного організму, — ось що таке патлата людина. Це дуже страшно. Це — коли в краплі води інфузорії гризуть інфузорій.

— А ну тебе к чорту, — сказав Телєгін, — нічого такого нема й не буде. Ну, так, — революція. Ну то й слава богу.

— Ні! Те, що ти бачив сьогодні, — не революція. Це розпад матерії. Революція прийде ще, прийде… Та ми вже її з тобою не побачимо.

— А може, і так, — сказав Іван Ілліч, встаючи. — Васька Рубльов — оце революція… А ти, Струков, ні. Занадто вже ти галасуєш, премудро розмовляєш…

Іван Ілліч вернувся додому рано і зараз же ліг спати. Але задрімав лише на хвилину, — зітхнув, важко повернувся набік, розплющив очі. Пахло шкірою чемодана, що стояв розкритий на стільці. В цьому чемодані, купленому в Стокгольмі, лежав чудової шкіри срібний несесер — подарунок для Даші. Іван Ілліч почував до нього ніжність і щодня розгортав його з шовковистого паперу і розглядав. Він навіть ясно уявляв собі купе вагона з довгим, як у неросійських поїздах, вікном і, на койці, — Даша в дорожньому платті; на колінах у неї ця дрібничка, що пахне духами і шкірою, — знак безтурботних, чудесних мандрів.

Іван Ілліч дивився, як за вікном в імлистому небі розливалось брудно-ліловим світлом відображення міста. І він ясно відчув, з якою тоскною ненавистю повинні дивитись на це світло ті, хто завивав сьогодні про хліб. Нелюбе, тяжке, остогидле місто… Мозок і воля країни… І ось воно уражене смертельною хворобою… Воно в агонії…

Іван Ілліч вийшов з дому годині о дванадцятій. Туманний широкий проспект був безлюдний. За трохи запітнілим вікном квіткового магазину стояв у кришталевій вазі пишний букет червоних троянд, обсипаних великими краплями води. Іван Ілліч з ніжністю глянув на нього крізь падаючий сніг.

З бічної вулиці з’явився козачий роз’їзд — п’ять чоловік. Крайній з них повернув коня і риссю під’їхав до тротуару, де йшли, тихо і схвильовано розмовляючи, троє людей у кепках. Люди ці спинилися, і один, щось весело кажучи, взяв за поводи козацького коня. Рух цей був такий незвичайний, що у Івана Ілліча здригнулося серце. Але козак засміявся, труснув головою і, пустивши підтюпцем храпатого коня, догнав товаришів, і вони широкою риссю поїхали в імлу проспекту.

Поблизу набережної Іван Ілліч почав зустрічати купки схвильованих обивателів, — видно, після вчорашнього ніхто не міг заспокоїтись: радились, переказували чутки й новини, — багато народу йшло до Неви. Там, вздовж гранітного парапету, чорним мурашником рухалось по снігу кілька тисяч цікавих. Коло самого мосту галасувала купка горланів, — вони кричали до солдатів, які, перепиняючи прохід, стояли впоперек мосту і вздовж аж до самого кінця, ледве видного за імлою падаючого снігу:

— Нащо міст загородили! Пустіть нас!

— Нам до міста треба.

— Це знущання — обивателів утискувати…

— Мости для того, щоб ходити, а не для вашого брата…

— Руські ви чи ні?.. Пустіть нас!

Рослий унтер-офіцер, з чотирма «георгіями», ходив від поручнів до поручнів, брязкаючи великими шпорами. Коли йому крикнули з юрби лайку, він обернув до горланів похмуре, трохи рябе від віспи, жовтувате обличчя:

— Ех, а ще пани, — виражаєтесь. — Закручені вуса його здригались. — Не можу дозволити проходити по мосту… Змушений буду вдатись до зброї в разі непослуху…

— Солдати стріляти не будуть, — знову закричали горлані.

— Поставили тебе, чорта рябого, собаку…

Унтер-офіцер знову обертався і говорив, і хоч голос у нього був хрипкий і уривчастий — військовий, в словах було те саме, що й у всіх у ці дні, — тривожне нерозуміння. Горлані почували це, лаялись і напирали на заставу.

Якийсь довгий, худий чоловік, в криво надітому пенсне, з довгою шиєю, обмотаною шарфом, раптом заговорив голосно і глухо: