Читати книгу - "Дивний світ"

Опускаючи з плечей Сергія, якого підхопив Кирило, Гіббі прошепотів:

— Рука… Канат прорізав рукавичку скафандра… Рука… примерзла…

Очі його заплющилися, тіло безсило повисло на канаті.

Сергія заледве вдалося привести до тями. Видимих травм на його тілі не виявилось, кістки рук і ніг цілі, але він був такий кволий, що не міг говорити. Майже відразу він поринув у сон. Гіббі, відморожена по лікоть рука якого страшенно розпухла, знаходився в напівпритомному стані. Часом починав марити.

Про пригоду повідомили по радіо на радянську й американську станції. Радянський літак уже вилетів, американський мав вилетіти з хвилини на хвилину.

— Наші будуть тут години через півтори, — сказав Кирило, вимикаючи радіопередавач.

Фред — він обробляв дезинфікуючою рідиною руку Гіббі — гмикнув невизначено.

— Більше нічого не говорив? — запитав Кирило, підходячи до койки, на якій лежав Гіббі.

— Ні… Повторив лише, що дуже злякався.

— Але чого злякався? Що там трапилося?

Леслі мовчки знизав плечима.

— Ми обоє, — почувся тихий голос за спиною Кирила, — злякалися… Мов удар по мізках… Зсередини.

Кирило й Леслі обернулися до койки Сергія. Очі його були розплющені. Погляд оббіг приміщення й зупинився на лежачому Гіббі.

— Він… витягнув мене?

— Він, — спіткнувшись об звалені на підлозі скафандри, Кирило зробив крок до койки Сергія, — як ти почуваєшся зараз?

— Кволість, тут болить. — Сергій підняв очі до лоба.

— Руки, ноги відчуваєш?

Сергій ворухнув пальцями правої, відтак лівої руки.

— Відчуваю, але кволість…

— Говорити можеш?

— Можу…

— То що трапилося?

— Я… не збагнув… Коли спускалися, стало раптом страшно… Не знаю, чому… Спускався далі, гадав… зараз кінець… Але йшов… Гіббі за мною… Біля забою дивлюся, йому теж моторошно… Запитав… Каже — дуже страшно… чому, не знає. Ми швидко узяли проби льоду… Укріпили блок. Трималися… Почали надягати канат… Гіббі раптом закричав, що не витримає, що зараз станеться жахливе… Почав трясти канат і кричати. Я хотів зупинити його, теж почав кричати… Нараз, мов удар у голову, зсередини… Спалах, і все…

— Більше нічого не пам’ятаєш?

— Ні… більше… нічого.

— А коли він тягнув тебе нагору?..

— Ні… Нічого… Той удар, — Сергій поволі підняв руку, торкнувся потилиці, — і ось хвилину тому зрозумів, що лежу тут, побачив вас… Скільки часу минуло?

— Години дві, либонь. Скоро прилетить наш літак.

— А він? — Сергій перевів очі на Гіббі.

— Руку пошкодив, коли піднімався. Розгерметизація скафандра. До ліктя.

— Це зле.

— Дуже зле. Скажи ще, Сергію, ви там… Нічого не побачили такого, ну…

— Фантом?

— Так.

— Я не бачив. Гадаю, він також. Радше якесь випромінювання… Або ультразвук…

— Ультразвук? Звідки?

— Н-не знаю… Він може викликати такий стан, шок, навіть убити…

— Шахта як резонатор?

— Не виключено… Треба перевірити… Прорахувати… Або джерело під льодом. Якщо там порожнини…

— Ви чуєте, Фреде? — Кирило обернувся до Леслі.

— Чую. Я не фахівець. Ані в царині ультразвуку, ані… в медицині. Втім, боюся, руку він втратить. — Леслі вказав на руку Гіббі.

— А ви, Фреде, минулого разу, — Кирило спробував упіймати погляд Леслі крізь димчасті скельця його окулярів, — коли ми спускалися в шахту, не відчули чогось подібного?

— Чому ви вирішили?

— Я нічого не вирішив, але треба ж з’ясувати, що тут відбувається.

Леслі зволікав з відповіддю:

— Все це, знаєте, дуже суб’єктивно… Я, наприклад, узагалі не люблю спускатися в шахти…

— Але якщо зупинимося перед загадкою, найпевніше вона залишиться нерозгаданою.

— А ви хотіли б відразу все розгадати, колего? Так не буває… У нас кажуть: поспішай поволі… Мені не платять більше, якщо я поспішаю…

— То що, по-вашому, слід робити?

— Перш за все подумати… Дізнатися, що він відчував чи бачив, — Леслі нахилився до самого обличчя Гіббі, прислухаючись до його мимрення, — відтак уже вирішувати… По суті, основне питання в будь-якій науці: що робити, якщо не знаєш… А ви як вважаєте?

— Вважаю, що необхідно повторити спуск. Відразу ж, як прилетить літак. Тим більше що внизу залишилися проби льоду.

— І ви пішли б, колего?

— Звісно. А ви?

— Я… Ні…

Прилетіли Бардов, Мак, лікар-хірург п’ятої зміни і ще двоє марсівників — геть молоді хлопці — Роман і Муса. Мак та хірург зайнялися постраждалими. Решті довелося перебратися в сусіднє приміщення, що служило складом, кухнею та їдальнею. Вислухавши докладну розповідь Кирила і його пропозицію, Бардов поцікавився, що думає Фред Леслі.

— В цілому я згоден, — ввічливо сказав американець, — про причини явища судити не беруся, але повторний спуск у ситуації, що склалася, вважаю небезпечним.

— Ви, звісно, маєте рацію, — погодився Бардов, — перш ніж вирішувати, почекаємо вашого шефа.

Проте Невіл Джікс не з’явився. Прилетіли Грідлі, доктор Морстон і лікар американської бази. Лікар та Грідлі попрямували в приміщення, де лежали Сергій і Гіббі. Морстон приєднався до групи марсівників і заходився розпитувати Леслі. Кирило, сівши поряд з шефунею, сказав тихо:

— Даремно гаємо час. Треба повторити спуск, поки світло. Тепер з підйомником це зовсім просто. Піду я і ще хтось, хто захоче.