Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

День був сонячний і теплий, проте з обережності хлопці розпалили вогнище в дубняку і, змінюючи один одного, почали підрубувати дерево. Тупувата була сокира, але все-таки сокира! І після довгих зусиль напівсухе дерево піддалося, затріщало й з стогоном повалилося на землю.

— Джан! — радісно вигукнула Шушик. — Цього палива нам вистачить на цілий тиждень!

— Кози, кози!.. — раптом захоплено крикнув Асо, показуючи на вершину гори, що замикала ущелину зверху.

Там справді з’явилась ціла отара кіз. Вони йшли досить спокійно. Деякі навіть зупинялись і оглядалися. Видно було, що присутність людей не дуже турбує їх. Мабуть, тварини пересвідчилися, що їх сусіди люди — істоти не страшні.

Але раптом, зовсім несподівано, кози сполошились і кинулися врозтіч.

Асо пильно оглядав виступи скель. Нараз він зблід і, піднявши свою палицю, показав на скелю, що нависала зверху.

Відчувши небезпеку, Ашот напружив зір і побачив на великому плоскому камені здоровенного кота. Вогненно-руда плямиста шкіра його майже зливалася з рудою скелею. «Кіт» тихенько муркотів, поводячи вусами. Та ось він почав роздратовано бити довгим хвостом по каменю, напружуючи м’язи, витяг уперед лапи, стрибнув униз на вузький карниз і миттю зник.

— Бачили, бачили? — збентежився Ашот.

— Це барс? — злякано спитала Шушик.

— Справжнісінький! Ану, кричіть, кричіть усі разом!

Зчинився неймовірний галас. З гуркотом летіло вниз каміння, аж курява вставала. Мабуть, не тільки барс, але й сам казковий володар пекла Сатаел утік би з переляку на край світу!..

Отямившись трохи, Ашот подумав: «Ось від кого тікав той козел, що кинувся на мене». А вголос запитав:

— Розумієте тепер, чому ця ущелина називається Барсовою?..

Поява барса зразу розв’язала всі сумніви, що мучили наших героїв. Тепер багато чого стало зрозумілим. І чию то руду спину помітив Саркіс між камінням у перший же день їхнього перебування в Барсовій ущелині, і що то за гість навідався в печеру до хворих товаришів, і хто поїв куріпок, спійманих сильцями Ашота на верхній терасі.

А пастух Асо пригадав очі, що блиснули в темряві, кістки козла і, звичайно, найжахливіше — це події тієї ночі. Адже тоді він був на волосинку від смерті… Запізнився б собака на одну мить, і барс розірвав би хлопця на шматки.

В пам’яті Асо яскраво зринув образ доброго, самовідданого товариша їхніх важких днів — Бойнаха…

Поява барса схвилювала хлопців, і як вони не намагалися в присутності Шушик вдавати з себе безтурботних, це в них не виходило.

— Нічого, барс не кине своєї здобичі заради нас, — марно намагався заспокоїти товаришів Ашот, відчуваючи, що страх закрався і в його серце.

Мовчки, глибоко замислившись, хлопці переносили в печеру нарубані дрова і складали біля однієї з стін. Потім Ашот і Гагік заходилися лагодити старі двері. Переплели їх гнучким гіллям, зв’язали, а тоді підперли зсередини великим кілком.

— Ну, тепер хай приходить, — сказав Ашот. — Хай спробує пролізти до нас!

Скоро в печері запанував спокій. На вогнищі варився суп з кажанами, з стелі звисали гірлянди виноградних грон, — то чи варто було мучити себе страшними думками? До того ж сопілка Асо дзвеніла сьогодні так ніжно, так весело, що розігнала залишки суму і страху.

Так минув вечір. Сплели вже кілька кошиків, але попереду була довга ніч, спати нікому не хотілось, і тому Ашот почав розповідати про кажанів, про яких він знав чимало цікавого. Хлопець пішов у куток печери, приніс звідти одного кажана і, розкривши йому крила, розповів, що в давнину по селах ця тваринка викликала почуття страху. Багато хто вірив, що кажани зривають з жінок хустки, а з чоловіків шапки, навіть запевняв, що вони висмоктують у дітей кров. Іноді ще й досі, літаючи над отарою, що повертається з лугів, кажани лякають пастухів. А насправді вони летять за отарою тому, що біля неї багато комарів, а кажани харчуються комахами, — пояснив Ашот. — Кажани — наші друзі. Вони знищують у садах і полях шкідливих комах.

— Бідні наші друзі! — співчутливо вигукнув Гагік. — Бачили, як ваші друзі перебили вас?

— Не треба нас звинувачувати, Гагік, бо в таких умовах ми не могли зробити інакше, — не зрозумівши жарту, заперечив Ашот і продовжував свої пояснення: — Ці крилаті тваринки — ссавці, малята їх годуються молоком матері. А все в них пристосоване для літання. Тіло маленьке, але через широкі перетинки, що зв’язують його з крилами, здається великим. А вуха? Бачите, які здорові й тонкі! Перетинки допомагають їм триматися в повітрі. У кажанів такі широкі й легкі крила через те, що вони й дітей своїх весь час носять з собою і годують молоком під час польоту.

— Завидна доля в них — ні горя, ні турбот! — вставив Гагік.

— Почекай, Гагік, не заважай! Дай розповім, що знаю. Якось я прочитав про один дослід з кажаном, а потім і сам його проробив. Шкода, немає, в нас ниток, ми б теж могли це зробити. Батько одного разу приніс із лісу кажана. Я протяг у кімнаті від стіни багато ниток — ціла павутина вийшла — і випустив кажана. Він почав літати між нитками, та так спритно, що жодної не зачепив! Піймали ми його, зав’язали очі, і що ж? Навіть кінчиком крила не доторкнувся до жодної нитки… На відстані відчуває предмет.

Ашот задоволений враженням, яке справила на товаришів його розповідь. Далі він розказав, що кажани живуть колоніями в печерах, церквах. Чіпляючись лапками, вони завжди висять під стелями головою вниз. Так їм краще. Російський зоолог Сатунін років шістдесят тому спостерігав життя кажанів у нас, в долині Араксу, і в своїй книжці розповів про дуже цікаві речі. Він пише, що в одній печері біля Ордубита бачив кілька тисяч кажанів. У Мцхетській церкві поселилося