Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Втікаючи самі пе­ред ве­чо­ром з обо­за, при­водці не по­да­ли навіть до військо­во­го та­бо­ру за­га­ду ос­ту­па­тись.

В тон са­ме час князь Єремія сидів ко­ло сво­го на­ме­ту й за­ду­мав­ся, див­ля­чись на про­тив­ний ви­со­ченький бе­рег Пи­ляв­ки, де во­ру­шив­ся ко­зацький не­ве­лич­кий обоз. Єремія ви­ряд­жу­вав своїх жовнірів на герці з ко­за­ка­ми, але не ру­шив усього сво­го війська в бит­ву. Він пев­но ждав, який бу­де кінець ба­талії.

«Теперечки в цей час я й сам не вга­даю, ко­го я більше не­на­вид­жу: чи ко­заків, чи маг­натів, - во­ру­ши­лась дум­ка в Єреміїній го­лові. - Бу­ло б доб­ре, як­би па­ни по­би­ли ко­заків. Але бу­ло б ще кра­ще, як­би й ко­за­ки да­ли про­чу­хан­ки отим нікчем­ним Домінікам, Ко­нец­польським, Ко­рецьким. Ос­солінським. Не­хай би зна­ли, як нех­ту­ва­ти мною. По­ми­ну­ли ме­не! Вир­ва­ли з моїх рук честь, сла­ву побідни­ка! Вир­ва­ли з моїх рук мо­же ски­петр і ко­ро­ну! Але до­ве­деться їм і пок­ло­ни­тись мені!»

Коли це вже смер­ком прис­ка­кав верхівець і по­дав Єремії лис­та од Домініка. Єремія про­чи­тав лист і рап­том підвівся на но­ги, не­на­че йо­го хто шпи­го­нув під бік. Він по­чу­вав, що зрадів, зрадів так, що в йо­го за­хо­пи­ло дух, а сер­це ска­же­но заг­ра­ло, не­на­че скрип­ка на весіллі.

- А що? А що? Отак вам і тре­ба! Як три­во­га, то й до бо­га! От те­пер я ста­ну вам за бо­га!

Єремія тро­хи не крик­нув на ра­до­щах, звелів пос­лан­цеві підож­да­ти в обозі, а сам ско­чив в на­мет і не знав, що діяти, бігав, ме­ту­шивсь, ни­кав по на­меті й місця собі не зна­хо­див.

Але та нер­во­ва радість так швид­ко згас­ла, як і при­ли­ла. Єремія впав на ліжко й вхо­пивсь за вис­ки. Нес­подіва­но на­ляг­ла на сер­це ту­га, не­на­че з-за лісу за­ра­зом на­су­ну­ла чор­на хма­ра.

«Козаки взя­ли пе­ре­ва­гу! прой­дисвіти, хар­ци­зи, «льо-три», прой­дисвіти, хло­пи по­би­ли шлях­ту! Бо­же мій ми­лий, бо­же ве­ли­кий! Що ж те­пер ста­неться з Польщею, з Ук­раїною? Нев­же про­па­ли навіки усі мої маєтності, моя до­ро­га Лу­бен­щи­на, мій квіт, мій перл до­ро­гий та ко­ха­ний! Нев­же про­па­ла й Виш­не­веч­чи­на? Нев­же про­па­де й пан­щи­на, і хло­пи бу­дуть вольні? Шлях­ту по­топ­та­ли в бо­ло­то, в баг­но!! І хто по­топ­тав? Мої за­ка­то­вані во­ро­ги, ко­за­ки та мої пан­щан­ни­ки хло­пи. Який со­ром! В польсько­му війську без­лад­дя та безг­луз­дя. Що то бу­де, що то вий­де?»

І Єремія ду­же за­ду­мав­ся, що то бу­де, що далі з то­го вий­де. Сил­ку­ва­лась, вга­ду­ва­ла це йо­го здо­ро­ва тя­ма в го­лові, і… не мог­ла вга­да­ти.

Він впав пе­ред об­ра­зом і по­чав про­мов­ля­ти мо­лит­ву, щоб бог дав си­лу шляхті й не­во­лю Ук­раїні, щоб не гу­бив шлях­ти до кінця, щоб не по­пус­тив волі ко­за­кам, щоб вер­нув па­нам пан­щи­ну. Грішна бу­ла та мо­лит­ва! То бу­ла мо­лит­ва убійни­ка, злодія й ве­ли­ко­го прос­туп­ця, кот­рий баб­ляв­ся в прос­тупст­вах, убійницт­вах та в ук­раїнській крові за усе своє жи­вот­тя. Не дійшла во­на до не­ба!

Чорні хма­ри зас­ту­пи­ли їй не­бо: і розвіяв її буй­ний вітер ра­зом з хма­ра­ми в не­беснім прос­торі.

Не спав князь Єремія цілу ніченьку. Чорні ду­ми об­ляг­ли хма­ра­ми гор­де чо­ло.

«Що там ста­неться в обозі цієї ночі? Що мені діяти з своїм та­бо­ром? Ко­ли б швид­ше зна­ти! Ко­ли б швид­ше світа­ло! Зму­чи­лась моя ду­ша до краю. Не­ма мені по­лег­кості. Не­ма вже си­ли терпіти далі. І чо­му це сон­це так за­ба­ри­лось? Цій ночі не­на­че й кінця не бу­де!» - ду­мав Єремія, сто­ячи в своєму на­меті.

Він схо­пив­ся з місця, вис­ко­чив з на­ме­ту й ог­ля­дав­ся кру­гом на всі бо­ки, чи не зак­ра­да­ються ча­сом звідкільсь ко­за­ки, чи не йде ча­сом з-за го­ри страш­ний Кри­воніс з та­та­ра­ми. І знов він вер­нув­ся в на­мет з важ­ки­ми ду­ма­ми в го­лові, з му­ка­ми в серці.

А світ не світав. Ра­нок не нас­та­вав. Дов­га осіння ніч тяг­ла­ся ти­хо, не­на­че ли­ха до­ля та не­щас­тя. Знов якась важ­ка ту­га та сумні ду­ми на­су­ва­лись од­на за од­ною, не­на­че кат за ка­том вхо­ди­ли в на­мет і ка­ту­ва­ли йо­го ду­шу. І Єремії в нес­тямі, не­на­че у важкій дрімоті, зда­ва­лось, що він не в на­меті, а десь в Не­ми­рові на май­дані. Кру­гом йо­го страшні ко­за­ки й міща­ни з ди­ки­ми мсти­ви­ми очи­ма кру­тяться, в'ються, не­на­че гай­во­рон­ня грає. І в йо­го ву­хах задз­веніло, потім за­шуміло і знов задз­веніло. Він підвів го­ло­ву і по­чав прис­лу­ха­тись.

Єремія знес­тям­ки вис­ко­чив з на­ме­ту. Але над­ворі бу­ло ти­хо. як в усі. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го ше­лес­ту. Єремія втя­мив, що йо­му той крик по­чув­ся й знов вер­нув­ся в на­мет. І знов за­во­ру­ши­лись в го­лові страшні кар­ти­ни.

«Господи! Ко­ли ж бу­де кінець цій ночі? Нев­же во­на тяг­ти­меться до віку - до су­ду? Нев­же це по­чи­на­ються мої вічні му­ки? - мо­лив­ся Єремія. - Як мені важ­ко, ду­ша в ме­не бо­лить, сер­це ниє. Гос­по­ди! Зми­ло­сердься на­до мною! В ме­не ніби камінь наліг на сер­це й ду­шить ме­не, ду­шить, от-от за­ду­шить ме­не на смерть».

Князь Єремія сів на своє твер­де повс­тя­не ліжко, спер­ся ліктя­ми об коліна й по­хи­лив га­ря­чу го­ло­ву. Го­ло­ва впа­ла, як мерт­ва, на до­лоні. Що­ки аж пек­ли в до­лоні. Знов задз­веніло у ву­хах, а потім за­шуміло й за­гу­ло, не­на­че на мли­но­вих ло­то­ках. Знов за­во­ру­ши­лись важкі ду­ми і ни­за­лись од­на до од­ної, не­на­че на­мис­ти­ни дов­го­го без кінця раз­ка.

«Чи я в на­меті, чи в сте­пу? Ні, не в на­меті. Це ди­кий степ, вкри­тий чор­ною ніччю. Ме­не ве­зуть та­та­ри в Крим, взя­ли в по­лон. Чи це мій на­мет, чи та­тарська тюр­ма?»

І Єремія знов втра­тив од ве­ли­кої ту­ги па­мо­ро­ки. Йо­му уяв­ля­лось, що він вже в та­тарській не­волі, си­дить у тюрмі. Тюр­ма ма­ле­сенька. Од­ним од­не ма­леньке вікон­це, проріза­не в стіні, і бли­має, ніби ма­леньке оч­ко під са­мою сте­лею про­ти тем­но-синього не­ба. В тюрмі по­ночі, лед­ве мріють чорні за­баг­нені му­ро­вані стіни.

В тюрмі по­гас ос­танній світ. Вже смерк­лось. І в тюрмі ста­ло тем­но й чор­но. Єремію не­на­че вже об­ня­ла смерть. Ще за жиз­ності смерть жив­цем в до­мо­вині, за­ко­паній гли­бо­ко в мо­гилі.

Несподівано у вікон­це блис­ну­ла зо­ря з ви­со­ко­го не­ба, зай­ня­лась і за­ми­га­ла яс­ним різким світом. Зо­ря збільшу­ва­лась, ми­га­ла пе­ред самісіньки­ми очи­ма, ясніша­ла і все більша­ла. Гост­ре проміння різа­ло очі без­пе­рес­тан­ку, не­на­че ко­ло­ло ввічі гост­рим промінням. Єремія не ви­дер­жав і по­вер­нув го­ло­ву