Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Вася швиденько запалив газову колонку, помив і посуд і, трохи хвилюючись, подавсь у спальню. Рая лежала загорнувшись у ковдру й посапувала (ліжка сьогодні він не застеляв), і її сіре плаття мирно висіло на спинці стільця. Вася пішов і зачинив двері, хоч після того, як померла мати, двері в нього не зачинялися, і хлопці з вулиці запросто до нього заходили. Спершу його дім перетворився був на якийсь бордель, але Вася Равлик не був зіпсований хлопець, отож гуляк із дому спровадив, але приятелі по вулиці до нього таки забігали. Отож він зачинив двері і, ступаючи навшпиньки, пройшов у спальню, роздягся й пірнув під ковдру. Ні, він уже її не чіпав, хай собі спить, він тільки лежав поруч, розплющив очі і йому здавалось, що це не стеля висить над ним, а широке небо, що в тому небі хмари, ніби збиті вершки чи білки яєць, що йому просторо на душі, бо в тілі його спокій, бо поруч нього хтось лежить і мирно дише. "А що, коли я її виганяти не буду, — подумав блаженно Вася Равлик, — чи довго вона в мене проживе?" І він заснув, як лежав, — з відкритими очима, і побачив ніч із зеленим місяцем, бур’яни й дерева пахтіли й тяглись угору мацаками гілок і стебел, ніби смоктали те мертве зелене проміння, а кішки перетворювались у ясінок — одна з них сіла на ґанку Васиного дому і зелено палила ліхтарики очей. Пси ставали нічними рибалками, вдягали сіру кортову одежу, взували гумові чоботи і сідали в човни — закидали вудочки, щоб зловити отого зануреного у воду зеленого місяця. А місяць танцював у воді, круглий і веселий, хапав зеленим ротом гачки без наживки, і пси-рибалки схвильовано хапалися за вудлища, й ті вудлища згиналися до води, човни хиталися під чобітьми і розсилали довкола брижі, й ті брижі розбивали місяць на тисячі золотих круглих блискучих риб. Вася ж Равлик знову відчувся равликом, виліз на лопуха й смакував собі тихо його соковитою плоттю. Потім ліз далі й перелазив на листя хмелю, повільно ліз по тонкому хмеляному стеблі, доки не діставався на клена, власне, на кленового листка, з якого переліз на стовбура, туди де ріс-виростав Митько Гілляка, і Митько Гілляка шкірив до нього зуби, а Вася Равлик, власне, справжній равлик ліз угору вже по Митьку Гілляці, власне, по гілляці, й дістався отак вершечка дерева — найвищого листка, виставив ріжки й почіпав ними небесну твердь. І небесна твердь на смак видалась, як та помада, що нею ваксила свої губи Рая, тобто нудно-солодка. Але равлик не збридив того смаку, а схвилювався, бо все-таки в його життя входило якесь свято, якась казка, щось дивне й незвичайне. І Вася Равлик захитавсь у високості, на найвищому, найгорішнішому кленовому листку, ніби в люлі дитина — люлі-ля! "Люлі-ляй, моя дитино! — казала йому жінка з місяцем замість голови. — Хто тебе, бідолаху, в цьому світі пожаліє? Ніхто тебе, сердешного, в цьому світі не пожаліє і ніхто тебе, сирітку, не візьме в теплу долоню і не проспіває: ’Равлик, равлик, вистав рожки, я дам сиру на пирожки!’" — "Не треба, мамо, — шепотів крізь сон Вася Равлик, тулячись до холодної жіночої спини, — називати мене Равликом. Маю хату не для себе самого, вже не волочу я її на карку, ми вже в хаті, мамо, вдвох!"

3

Отак і почалося їхнє спільне життя. Вася Равлик зранку біг на роботу, він був цього тижня на першій зміні; вранці варив їсти й наказував Раї в обід ту їжу розігріти. Вона ж лишалася в ліжку, угумкала на його турботи і, здається, знову засинала Повертаючись із роботи, Вася Равлик завжди побоювався, що її вже дома не застане, але вона сиділа на ґанку й курила, а біля неї на тому-таки ґанку валялися недокурки зі слідами губної помади та обгортки з цукерок, бо Вася щодня купував їй по півкіло. Їжу, ним приготовану, вона, здається, не розігрівала, але з’їдала справно; з дому начебто нікуди не ходила; сигарети з того блоку, який він купив, швидко здимлювались, але поки вони були, Рая грошей у Васі не просила. Вдома не робила нічого, ні разу не замела хати, не застелила ліжка; загалом же видалася неговірка й тільки тоді розтуляла рота, коли він щось запитував, або ж коли хотіла щось попросити. Її прохання ж її були елементарні: сигарети, їжа, дозвіл поспати. Спала вона дивовижно багато, Васі Равликові навіть здавалося, що весь час, коли його нема, вона чи спить у ліжку, чи лежить гола за домом у садку. Він любив її щовечора, здебільшого повернувшись із роботи; зрештою, вона навіть звикла до цього ритуалу, тож коли заходив у хвіртку, не вітала його усмішкою, а мовчки вставала, йшла в дім, у спальню, неквапно стягувала з себе плаття і безпристрасно лягала, ледь розсунувши ноги. Він же тільки в перші дні накидався на неї з жаром, тепер же міг її розглянути. Лежала засмагла, з юним тілом, і трохи розплилими грудьми, з помнутим, несвіжим на тлі того тіла обличчям, із заплющеними очима, лежала ніби мертва — жоден м’яз у ній не ворушився. Вася торкався тіла, й воно обпікало його холодом, і знову здавалося, що не жива вона людина, а тільки лялька, що, може, вона витвір якогось ученого (Вася любив читати науково-фантастичні романи), який пробив її, оживив, а сам помер. От вона й пішла блукати по світі й живе отак, бо інакше не вміє; недаремно вона така мовчазна й холодна, й недаремно така байдужа. Але, незважаючи на науково-фантастичні резони, Вася Равлик був живий чоловік і творив з Раєю те, чому опертися не міг, а щоб менше його від того тіла морозило, він перестав роздягатись. Потім вона залишалася в ліжку, мовчки курила, а він мчав на кухню, бо треба було щось для них обох зварити. Кликав її на кухню, вона приходила, сідала навпроти, й вони вечеряли; саме тоді він її про те чи те розпитував. Знав, що в неї можна питати все, навіть речі найінтимніші — на все відповідала, хоч ніколи вичерпно, а таки короткослівно.

Одного разу він сказав:

— Ходиш в єдиному платті, тобі не набридло?

— В мене одне плаття, — відказала вона.

— Там у шафі материна одежа, — запропонував він. — Може, подивишся?

Рая мовчки встала, підійшла до шафи й почала ту одежу переглядати. Тоді так само, як було, порозвішувала й позатикала. Прийшла й сіла біля нього.

— Вибрала щось?

— Нє, — сказала блимнувши. — Воно немодне.

— А тобі не байдуже, модне чи не модне? — здивовано спитав.

— Нє, не байдуже, — сказала.

— А це плаття, — показав він на сіру хламиду, — модне?

— Ну да, — сказала, — воно вже старе, але модне.

Отоді й прийшла йому до голови ідея її одягти.

Вася Равлик був хлопець ощадний. Часом він любив і чоловічі компанії, але сам їх не скликав, а хіба що його пригощали. Він мав навіть дві ощадні книжки: на одній було триста двадцять п’ять карбованців, а на другій (срочного вкладу) — вісімсот — ця друга книжка перейшла йому у спадок від матері. Колись у нього було на першій книжці п’ятсот карбованців, але сто сімдесят п’ять потратив він на материні похорони. Зробив підрахунки: двадцять п’ять він на книжці залишить, а триста зніме і на них спробує Раю одягти. Його захопила ця ідея, бо тоді Рая, нарешті, скине цю остогидлу йому сіру хламиду, яку невідь-чому вважає модною — спробує зробити з неї щось подібне до тих дівчат, які подобалися йому на вулицях.

Сповістив їй про це рішення в неділю, коли вони вже тиждень тихо-мирно прожили разом. Уперше Раїні очі заблищали.

— А ти його в мене потім не забереш? — спитала вона.

— Коли потім? — здивувався він.

— Ну, коли мене проженеш?

Хотів сказати, що й думати не думає її проганяти, але стримався: майбутнє з цією жінкою йому малювалося міражно. Більше того, коли думав, що зможе прожити з нею довго, голова його ставала тупа й безрозсудлива.

— Забереш! — смутно казала Рая.

— Ну, а як заберу, то що? — піддражнював її.

— Тоді мені його не тра, — сказала вона.

— А коли не заберу?

— Тоді давай мені гроші, і я все куплю сама.

— Але ж я тобі хотів усе купити.

— Тоді мені його не тра, — смутно казала вона. — Тоді дай мені гроші, я куплю помаду й тіні.

— В тебе ж є помада.

На те вона витягла тюбика з кишеньки хламиди, зняла покришечку й покрутила помадного стрижня. Справді, помади вже майже не було.

Вася Равлик облизав губи — ту помаду з’їв із її вуст він. Мала рацію, коли просила в нього помади, але яка бридка та штука, подумалося йому. Як можна весь час відчувати в себе на вустах цю бридь та ще й хотіти того! Ні, того Вася Равлик аж ніяк не розумів. Вона ж хотіла ще й тіні, хоч і так надмірно чорнила собі очі. Саме від того обличчя її ставало вульгарне, а коли почне ті очі ще й синити? Вася Равлик зітхнув.

— А без помади й тіней не можеш?

— Без тіней можу, — сказала вона напрочуд серйозно. — Але без помади — ні!

Вася задумався. За цей тиждень він уже встиг перевірити: Рая злодійкою не була. В домі не пропало нічого, навіть гроші лежали непорушені, навіть копійки в коробочці на кухні. Нічого вона не захотіла брати і з материної одежі, хоч там були речі добротні. Але мати була стара, а Рая — молода — він таке розумів. І не тому вагався, що вона може поласитися: забере віддані їй на одежу гроші й пропаде (подумки він уже не вірив, що вона його покине), а тому, що вибере собі щось несмачно-почварне. Він же хотів її приручити, тобто бажав, щоб вона йому подобалася, щоб була схожа на тих, із вулиці. "Чортзна-що!" — подумалось йому. І справді — це було якесь велике, якесь особливе чортзна-що, бо не розумів, навіщо йому треба так витрачатися на неї, навіщо йому треба, щоб вона подобалася йому, та й, зрештою, не така Рая дівчина, щоб подобати на тих вуличних красунь.

— Я куплю тобі все сам, — сказав він твердо.

Але завжди, коли він їй наказував, її обличчя замикалось, очі каламутніли й чужіли, а вся вона дихала ще більшим холодом.

— Тоді купуй собі, — сказала байдуже й провела помадою по своїх і без того наваксених вустах. — Мені його не тра!

— Гаразд, якось воно буде, — мовив Вася Равлик і пішов увімкнути телевізора.

Телевізора вони дивилися щовечора. Лягали в ліжко, Рая скидала сіру хламиду і лишалася в костюмі Єви, він же клався одягнений. Міг дивитися телевізора довго, годинами, а вона не більше п’ятнадцяти хвилин. Потому рот її починав роздиратися позіхами, і хоч так відбувалося щовечора, незмінно питала в нього:

— Можна, я посплю?

Він кивав, Рая лізла під ковдру, згорталась калачиком і за кілька хвилин засинала, а він дивився на голубі видива перед собою й думав, що відтоді, як ця дівчина поселилась у нього, ніхто із хлопців його не відвідував, що, зрештою, він сам не виходив до хлопців — хоч би до доміношного столика, де всі збиралися.

Там, у хлопців, можна було б розпитати про цю Раю, адже й Митько, і Шурка про неї щось та й знали.