Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Але Митька уже завезла в невідомий край "машина желєзна", а з Шуркою він начебто посварений. Та й для чого, думав він, йому треба щось довідуватися про цю покірну істоту, що оселилася біля нього, і чи треба йому щось про неї знати більше, ніж знає? Довідається, що вона жила й спала не з одним — сама в тому призналася. Він, Вася Равлик, коли прожив із нею тиждень, уже зрозумів, чого ті чоловіки її проганяли: вона була холодна й надуміру покірна. Ну, не така вже й покірна, думав Вася Равлик, адже й пальцем у палець не вдаряє дома. Он у нього й прання зібралося: несвіжа постіль, білизна, сорочки. Раніше він збирав усе й ніс у громадську пральню, але, може, послати в ту пральню її — він же на роботі! Не така вона й покірна, покірна тільки в одному — в ліжку, хоч тут Вася Равлик хотів би від неї трохи й вогню. Навіть спробував їй про це сказати, але слово його, ніби камінь у воду, бемкнуло. Зрештою, й усі його пропозиції щодо домашньої роботи так само бемкали у воду і навіть кола не йшли. Якось дивно жила: їла й спала, курила, мацькала губи, коли він хотів — віддавалася, а більше нічого. Не читала ні газет, ні книжок, а коли спитав, скільки класів вона скінчила, спокійно відказала:

— П’ять.

— І тебе відпустили зі школи?

— А чого б мене мали не відпускати? Я погано вчилась.

— А читати вмієш?

— Вмію, — сказала вона — Але не хочу.

— Чого ж не хочеш?

— Так, — сказала, і це теж був ніби камінь у воду кинутий.

Ось про такі речі думав Вася Равлик, дивлячись телевізора. Цвіла ота синя квітка в кутку його кімнати, вікна було затарасовано тьмою, горіла над головою електрична лампочка, поруч сопіла ясінка чи дівчина, яка прибилася до нього з тієї пітьми, і він подумав, що порожнеча існує не тут, у простокутній комірчині, а саме за вікнами, у тьмі, яка народила йому (та й чи йому?) Раю і яка обкладає вікна темними клепами. Скосив око — Рая відвернулася від нього спиною, стриміла тільки розчухрана купа волосся. Був уже ситий нею, тож не відчував того і навісного потягу, як спершу, ну хоч би такого, який змусив його навіть у вікно вистрибнути… А що, думав Вася Равлик, коли б її таки приручити? Може, тому й веде себе, як чужа, бо не певна, що тут у нього може залишитися, переконана він обов’язково її вижене. Схотілося навіть розбурхати її, хай би засвітились оті її насторожено-байдужі очі, й сказати: а чому б не стати їй справжньою йому ланкою. "Що ж для цього треба?" — можливо, спитає вона, а він розкаже: робити в домі те, що робить кожна жінка. Вона може, зрештою, не ходити й на роботу, великодушно згодився Вася Равлик, але хай варить йому їсти, прибирає, пере, хай буде до нього лагідніша, ласкавіша, хоч інколи віддаватиме йому ласкою. Він же вдягне її, взує, відбере тільки оту бридку помаду й олівця, тоді й обличчя не буде в неї таке вульгарне — оце й усе, скаже їй Вася Равлик, що йому потрібно. Навіть руку простяг, щоб її розбудити, але подумав, п|о вона цей його рух сприйме по-своєму, тобто перекинеться на спину і ледь-ледь розсуне ноги. Але зараз Васі Равлику того не хотілося; зрештою, ось уже кілька днів він будив її вранці, коли кімнату жовто заливало ранкове сонце, коли від того сонця запалювалося дзеркало й кидало на протилежну стіну пук ясного проміння, коли за вікнами ще пливав росистий туманець і в ньому сонячні стяги були як прапори; коли тіло його відчувало дзвінку радість — Вася Равлик, незважаючи на своє прізвисько, був істота ранкова; саме в такі хвилини в ньому прокидалося шанобливо-святобливе почуття до жіночих принад своєї подружки; тоді й холод її йому менше перешкоджав, і він виходив із ранкової купелі в жіночих принадах бронзовотілий, задоволений і певний себе. Рая тоді дивилася на нього крізь приплющені повіки й не було на її обличчі нічого, крім сонної притоми, а він одягався, помуркуючи, і тільки позирав вряди-годи на розпластане тіло на помнутій і розкиданій постелі.

— Можна, я ще посплю? — незмінно питала вона, і він відчував маленьку уразу, коли вона загорталась у ковдру, відверталась, а за хвилину вже спала, і ця ураза з кожним днем більшала, бо, зрештою, й байдужості має бути межа! Але гасив свою уразу простим резоном; вона все ще дика, ця кішечка, все ще не привчена до звичайної людської ласки і взаєморозуміння; вона, зрештою, й справді ніби здичавіла кішка, яка хоч і прибилась у людську оселю, але ніколи не забуває, що це не її дім і щохвилини її можуть прогнати.

— Слиш, Рай, — сказав він якось, коли був переконаний, що вона не спить. — А чого хочеш лахи сама купувать?

Перестала сопти. Лежала й ніби причаїлася під ковдрою.

— Ти ж не спиш, — засміявся він.

— Не сплю, — сказала самими вустами.

— Мо’, зі мною не хочеш по вулиці йти?

— Нє, — протягла вона.

— Боїшся, що не те тобі виберу?

— Ну да, — сказала, повертаючись.

— Але мені тра гроші знять із книжки, — мовив він. — Все’дно підемо в місто разом.

— Мені того не тра, — шепнула вона.

— А коли разом купуватимемо?

— Нє, — сказала вона, — мені того не тра.

— То, може, не хочеш собі нової одежі?

— Нє, хочу.

— То чого ж?

Мовчала. Глухо й уперто мовчала, зачаєна, знерухоміла, напружена. А може, й справді вона хоче з тими грішми втекти? Хотів про те сказати, але щось замкнуло йому вуста; зрештою, подумав, кат їх бери ті гроші — піде то й піде!

— Завтра я тобі гроші дам, — сказав лагідно. — Купиш, що захочеш.

— І помаду з тінями? — глухо спитала вона.

— І помаду з тінями, — покірно згодився Вася Равлик.

Вона все ще заціпеніло лежала, все ще була напружена.

— Хочеш щось іще?

— Угу, — мовила десь із подушки. — Духи.

— Купиш і духи, — сказав він і подумав, що принаймні тепер мала б вона кинутися йому на шию. Але вона вчинила інакше, перекинулася на спину, скинула із себе ковдру, міцно заплющилася й ледь-ледь розсунула ноги. І йому не залишалося нічого іншого, як знову її любити. Вона ж залишалася так само холодна й так само нерушна, тільки губи її кілька разів ледь-ледь зворухнулися, коли він її цілував, ніби відповідали на його цілунки.

4

Наступного дня Вася Равлик устав рано, покинув її в ліжку, приготував сніданка, заніс їжу до спальні й поставив на журнального столика біля ліжка; так він тепер робив щодня, йдучи на роботу. Цього ж тижня Вася Равлик був на другій зміні, отож хоч так міг її побалувати. В нього був один резон, під якого завжди ставало весело: й кішці подаємо ми їжу, не дуже сердячись, коли вона не ловить мишей, а навпаки тих мишей панічно боїться. Користь од перебування Раї все-таки мав: одне, в снах переставали мучити його привиддя голих жінок, не впадав він і в еротичні марення перед сном, а друге, зовсім перестав відчувати порожнечу власної хати. Думав про це, коли вона вже знову спала, тобто ще вчора ввечері, коли погасив і телевізора, й електрику, а вікна з темних стали світлі — місяць зійшов і наливав у кімнату синьо-зеленого світла. Натомість почали приходити й інші думки: чи добре чинить, приручаючи її, адже приручати — це щільніше прив’язувати її до свого дому, та й собі прив’язуватися до неї щільніше. Чи ж ціле життя бігатиме й танцюватиме біля неї, робитиме всю хатню роботу — то, може, і її одежу пратиме? Ні, такої жінки Вася Равлик собі не хотів. Бажав, як всі нормальні чоловіки, щоб його жінка була жінкою, а не приблудлою кішкою, щоб не він біля неї упадав, а вона біля нього. Коли ж прив’яжеться до Раї більше, ніж це потрібно, то чи зможе її потім прогнати? Адже він м’який, Вася Равлик, і вже тепер йому її жаль: жаль, що росла в цьому світі, як бур’ян; жаль, що не знала простого людського щастя; жаль, що була отакою потаскушкою і переходила з ліжка в ліжко; жаль, що нею користувався вже не один чоловік, що вона така дика, насторожена, безвольна, примітивна, мовчазна, що з нею він не може просто по-людському потеревенити, що в її очах не зникає насторожена байдужість, а в душі — постійне чекання, що проженуть, що вона так без смаку квацяє собі губи і чорнить очі — ні, даремно він так розчулюється, даремно стільки їй наобіцяв: казна-що виходить! Почали приходити до нього й інакші думки: а що страшного, коли він її й прожене. Її це не вразить, бо звикла до такого — не раз так бувало. Він же звільниться від неї, не буде скандалити, не буде чіплятися й просити принижено, а візьме й спокійно піде. Колись це таки станеться, думав егоїстично Вася Равлик, а поки йому з нею непогано, то чого ж гризтися, чого робити проблеми? Він молодий, може зустріти ще ліпшу за неї, може, в нього буде ще десяток ліпших од неї, бо в нього своя хата і з житлом та й місцем для любові все гаразд. Тепер він уже не буде такий несміливий, тепер він знає, як їхнього брата, чи сестру, завойовувати. Вася Равлик лежав у ліжку гордий і самовпевнений, і його ніби над тим ліжком підносило, ніби він ріс, пухнув, надувався. І це тривало доти, доки не шигнула йому до голови інша, предметніша думка а що, коли він Раю приручить? Коли вона почне робити домашню роботу, коли вона прив’яжеться до нього, як реп’яшок (адже цього він хоче?), коли годитиме йому, викине помаду й олівця, коли стане запопадливою хазяйкою, але не народить йому дітей (адже попередила, що вона безплідна!), то чи потрібна йому така жінка? Він тоді (вчора ввечері) заплутався. Був утомлений, пересичений, сон клубився в голові, ув’язувався в клубок, тяглася від того клубка срібна нитка, вела його в примарний світ ночі, у світ, де гуляють їжаки і літають кажани, де повзають равлики, а метеликів без числа. І він серед тих равликів один із мільйонів, і в нього на горбі хатка, одна з мільйонів, і лежить він на лопушиному листку і жує його соковиту плоть, а коли рушить потім у світ і набреде на самку, то й самка буде з власною хатою на плечах, адже в житті такого не бувало, щоб два равлика та й жили в одній хаті; отже, нічого з того турбуватись — якось воно равляче плем’я не переводиться. Равленята з’являються в цьому світі, але як то воно робиться, ніхто й не відає, бо в світі, здається, є тільки дорослі равлики, кожен із хаткою на плечах, а де беруться малі, знає хіба місяць і ота зірка, що біля нього тулиться; може, вони випадають із неба, як роса і живуть доти, доки не прийде пора замурувати себе самого у власній хатці й перетворитись у ніщо, тобто у порожню мушлю.