Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Як він писав у газетній статті у 1920 році: «Комусь евреї подобаються, а комусь — ні, проте жоден наділений розумом не засумнівається у тому факті, що вони є найнепереборнішою і найславетнішою расою, що будь-коли з’являлась на землі». Час від часу висували обвинувачення, начебто він запозичував деякі «нечистої води» настрої — як, до прикладу, в неопублікованій статті, у котрій, схоже, припускав, що євреї частково самі можуть бути відповідальні за певне почуття образи, яке вони ж і надихають, і за те, що їх вважають «кровососами». Проте авторство цієї статті під питанням (відчувається чиясь примарна рука), і не менш важливо, що вона так ніколи і не була опублікована.

Черчилль захоплювався євреями, як це без щонайменшої зернини сумнівів продемонстрував сер Мартін Ґілберт: він наймав їх на роботу, насолоджувався їхньою компанією та вірив у єврейську вітчизну. Він не був сіоністом, але, як сам сказав, був «одружений із сіонізмом».

І це все правда. Проте це не означає, що Черчилль у якомусь розумінні був антиарабських поглядів, уже не кажучи про антимусульманські. Насправді ж, часом і у 1904-му, і в 1920-х, коли загальна «прихильність до східної культури» прокидалась у ньому, він приєднувався до Вілфріда Скевена Бланта і навіть носив арабського стилю вбрання. Він поклонявся, наче герою, заповзятому до головних уборів Лоуренсу Аравійському і, як відзначив Ворен Доктер у дослідженні «Вінстон Черчилль та ісламський світ», завжди усвідомлював, що Британська імперія — найбільша мусульманська сила на землі: у 1920 році вона була домівкою для 87 мільйонів мусульман.

І втрату Індії він люто лаяв не лише тому, що це було ударом по престижу Британії, а й тому, що переймався майбутніми утисками індуїстами мусульман; а оскільки мусульманські війська були надважливими для імперії, їхня добра воля мала життєво важливу цінність. Черчилль навіть схилявся взяти сторону турків над греками, хоча вони й були його опонентами у Першій світовій війні.

А пригадайте, що він зробив у вир 1940-го, коли друзів Британії вкрай бракувало: він відшукав 100 тисяч фунтів, аби збудувати мечеть біля Рідженс-парку в Лондоні, — жест, призначений бути поміченим мусульманським світом.

Отож, коли Черчилль вимостив шлях для єврейського вступу в Палестину — а його «Біла книга»125 1922 року заохотила імміграцію, — причиною тому послужила істинна віра, що це стане найкращим наміром для позбавленої інтересу і зневаженої частини світу та найкращим виходом для обох спільнот. У його уявленнях євреї та араби жили пліч-о-пліч.

Він уявляв, як технічно кваліфікований Шломо завзято простягає руку допомоги в опануванні трактора юному Мухаммеду, навчає його мистецтва будувати іригаційні системи. Бачив, як у пустелі буяють фруктові сади, процвітання, добробут, усе решта. І насправді навіть отримав деяку підтримку цього свого бачення особисто від самого старенного короля Хусейна, який писав у своїй публікації «al-Qibla», що Палестина була «священною й улюбленою вітчизною її справжніх синів — євреїв». А далі хашимітський король зробив точнісінько такий самий захмарно наївний прогноз, як і Черчилль.

«Досвід довів здатність їхньої енергії та працездатності досягати успіху… Повернення цих вигнанців на їх землю обітовану ще доведе їхнім арабським браттям і матеріальну, і духовну важливість експериментальних знань у полі, і на виробництві, і у торгівлі». На жаль, усе сталось не так, як гадалось. З роками напруженість дедалі зростала; разом з імміграцією євреїв, а особливо — коли почалися переслідування нацистами.

Як виявилося, погляди Черчилля були надто оптимістичними щодо турботливого і щедрого духу ранніх сіоністів. Вони не воліли давати арабам роботу на своїх фермерських угіддях. Відбувалися заколоти і протести арабів, тож бідолашним солдатам британського мандату, що опинилися між двох вогнів, доводилося відкривати по них вогонь — коли чимало кому в Британії видавалось, що має місце серйозна несправедливість.

У 1937 році становище стало настільки скрутним, що вирішено було заснувати комісію Піля, аби розібратися і зрозуміти, що ж пішло не так у Палестині. Черчилль надав деякі таємні свідчення тій комісії — і тут ми чітко бачимо, що саме, у його уявленні, він зробив, відчинивши двері для численної єврейської імміграції та створивши прихисток на західному березі Йордану.

«Ми заручилися ідеєю, що одного дня, у далекому майбутньому, підвладна принципам справедливості та економічної користі, там цілком могла б утворитись велика єврейська держава, чисельністю в мільйони, далеко перевищуючи кількість сучасних мешканців того краю…» (І сьогодні ми пересвідчуємося, яким правдивим було його бачення. Там живе понад 8 мільйонів ізраїльтян, 75 відсотків з яких євреї.)

Звісно ж, правильно було б захищати арабів, він сказав комісії Піля, і для євреїв хибним рішенням було не наймати їх; проте в його баченні саме проект сіоністів був чимось засадничо прогресивним, просвітленим і цивілізованим. І не було сенсу в тому, щоб дозволяти арабам ставати на перепоні тому прогресу — який урешті-решт був би корисним для всіх.

«Я не погоджуюся, щоб для лиса у курнику залишалися остаточні права на курник», — сказав він. Це так, ніби заявити, що Америка належить тубільним американцям або Австралія — аборигенам. На його погляд, це було абсурдом — образою, нападом на його концепцію вігів про соціальне зростання.

Хай там як, він заперечував, що вніс «чужорідну расу» до Палестини. «Аж ніяк», — казав він: саме араби були завойовниками. Черчилль звернув увагу, що у часи Христа населення Палестини було значно більшим — і ті люди переважно були іудеями. А змінилося все у VII столітті. «Коли у світовій історії відбулося магометанське непорозуміння, ісламські орди ринули у ті місця, усе змели і знищили. Ви бачили ті тераси на пагорбах, що раніше були окультурені, а під пануванням арабів вони так і залишалися пустелею».

Та комісія тисла на Черчилля: коли, на його думку, ситуація могла б обернутися на протилежну? Коли євреї могли б знову стати більшістю? «Британський уряд — суддя і повинен мати владу, аби судити».

Тут Черчилль був надоптимістом, якщо не романтиком; і певною мірою це розумів. Немислимо було й збагнути, як Британії утримати владу в Палестині достатньо довго, аби забезпечити тривкий режим чесної гри між єврейським та арабським народами.

Коли у 1921 році Черчилль став колоніальним секретарем, на нього лягла відповідальність за найбільшу імперію, будь-коли бачену світом, яка водночас була фінансовою