Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

ще перебувала тридцятип'ятитисячна радянська військова частина, Буткявічюс назвав Польщу «найбільшою загрозою для безпеки Литви». Його позиція змінилась після ознайомлення з польською політикою та НАТО. У липні 1993 р., приймаючи в подарунок польське озброєння, Буткявічюс назвав цей жест «найкращим виявом довіри, який лише може бути»[596]. Коли наприкінці серпня 1993 р. постало питання щодо вступу до НАТО, Буткявічюс запропонував, щоб Литва приєдналась до заяви Польщі про прийняття до організації. Його пропольська й пронатівська позиція здобула популярність у той час, коли думка громадськості та більшої частини правиці, що перебувала в опозиції, була антипольською й пронатівською, а більшість лівих в уряді сповідували пропольські й антинатівські настрої.

Після досягнення порозуміння щодо цього питання всі проблеми в переговорному процесі було швидко розв'язано. У квітні 1994 р., під час урочистостей з нагоди підписання договору, лідери лівих, особливо президент Бразаускас, заспокоювали Ландсбергіса та правих, згадуючи литовську версію довоєнної історії. Погоджуючись з історичною аргументацією, литовці намагались дещо змінити її звучання. Вони говорили про позиції майбутніх істориків, про історичне примирення, якого досягли в Європі після Другої світової війни, та про трагічну історію малих націй, суперечки між якими привертали увагу зовнішніх сил[597]. Така риторика сигналізувала про зміни в політиці нової литовської держави та впливала на них. Це був перший випадок в історії незалежної Литви, коли майбутні державні інтереси взяли гору над національна ми інтересами минулого. Цей процес пришвидшила польська політика, що толерантно ставилась до литовського націоналізму, та підтримка європейських інституцій. У жовтні 1994 р. литовський парламент ратифікував договір 91 голосом «за», 19 — «проти» й 8 — «що утримались», знаючи про те, що раніше цього ж дня за договір з результатом 295 голосів «за» й жодним «проти» проголосували депутати польського парламенту.

ПОЛЬЩА, 1992–1993 РОКИ

Одностайність польського голосування вражає. Литва проводила неоднозначну зовнішню політику щодо Польщі, доля польської меншини в Литві турбувала і правих, і лівих депутатів, а Польща тоді ж зреклась усіх претензій на особливий статус поляків у Литві й остаточно визнала кордони, створені радянською владою, відмовившись також від претензій на Вільнюс. Результат голосування «295:0» й овація засвідчили превалювання в польському парламенті політичного розрахунку над патріотичною ностальгією та спрямування польської ностальгії в річище підтримки модерної Литви. Це була частина великої стратегії «Культури», втіленої в життя Скубішевським.

У 1989–1993 рр., під час своєї чотирирічної каденції на посаді міністра закордонних справ у правоцентристських урядях, Скубішевський програв лише одне парламентське голосування — з питання, яке й так не мало великого практичного значення. Сказати, що, поки Скубішевський займав свою посаду, відбулося три загальнодержавні виборчі кампанії та діяло чотири коаліційних уряди, означає применшити ту неймовірну мінливість простору, в якому йому довелося працювати. За таких умов вражає, яку Польщі могли співіснувати настільки відмінні зовнішня та внутрішня політика[598]. Беручи до уваги суперечки в українському, литовському та білоруському парламентах щодо зближення цих країн із Польщею, дивовижно, що Польща сама дотримувалась політики «двох напрямків» і європейських стандартів без особливих перешкод з боку парламенту. Насправді ж польська громадськість забула історію не більше, ніж українська, литовська чи білоруська: українці залишались найнебезпечнішим польським сусідом, а польські школярі продовжували вчити напам'ять перший рядок із «Пана Тадеуша» — «Батьківщино моя, Литво!»[599].

Чітке розмежування східної та внутрішньої політики насправді було свідомим визнанням різниці між державними інтересами та національною пам'яттю. Навіть після того як у 1990-х рр. «Солідарність» розпалася на окремі конкурентні партії, започаткована у 1980-х рр. традиція солідарності зі східними сусідами залишилась[600]. Згода щодо цього об'єднала всі правоцентристські партії, що з'явились після «Солідарності» й формували уряди в 1989–1993 рр., за винятком Християнсько-національного союзу, що в 1991 р. здобув 8,7% голосів виборців і брав участь у формуванні урядів до 1993 р. Депутати й міністри цієї партії були єдиними, хто виступав проти східної політики Скубішевського. Політики з Християнсько-національного союзу обстоювали принцип «паритету» у відносинах зі східними сусідами: вони хотіли, щоб Польща вимагала поступок на підставі польської думки, що з польськими меншинами за кордоном обходяться гірше, ніж ставляться до меншин у Польщі, а також щоб Польща припинила відносини з Україною до того часу, доки українська держава не вибачиться за дії УПА у 1940-ві рр.[601] Це, очевидно, суперечило б політиці європейських стандартів[602].

Розуміння того, що Україна, Білорусь і Литва були рівними з Польщею національними державами, існування яких було в польських інтересах, що майбутню співпрацю слід ставити вище, ніж історичні суперечки, та що, наполягаючи на вибаченнях, Польща повинна попросити вибачення сама, домінувало в парламенті. Випадки, коли депутати родом із втрачених Польщею східних земель, виходячи з власного досвіду, виступали з якимись претензіями, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Польські праві загалом підтримували незалежність східних сусідів Польщі[603]. Хоча Сейму не вдалося швидко прийняти законодавство щодо меншин, Яцек Куронь, на той час найпопулярніший політик Польщі, виступав як неофіційний представник їхніх інтересів[604]. За потреби Скубішевсь-кий міг трактувати східну політику та політику щодо меншин як природний наслідок західної політики. Коли польські парламентарі затято наполягали на енергійнішому захисті польських меншин за кордоном, Скубішевський картав їх за незнання європейських стандартів. Оскільки в 1992–1993 рр. мету вступу до європейських інституцій поділяв майже весь політичний спектр, а серед них і більшість міністрів урядів «Солідарності» (якщо мало не всі), цей аргумент був дуже дієвим[605].

Скубішевського підтримували п'ять прем'єр-міністрів і два президенти: Войцех Ярузельський і Лех Валенса. Ярузельський, який виконував обов'язки президента до грудня 1990 р., був не лише комуністичним генералом, що в 1981 р. запровадив воєнний стан, а й колишнім солдатом, що в 1947 р. допомагав примусово переселяти українців. Після 1989 р., ще під час його перебування при владі, нейтральність Ярузельського в питанні польської закордонної політики стала частиною його неоціненного внеску до розвитку польської демократії. Валенса, лідер «Солідарності», був президентом до кінця повноважень Скубішевського. Хоча він псував усе своїми пропозиціями щодо НАТО-біс[606] і незграбними контактами з Москвою, Валенса не використав жодного національного питання, що могло б підважити політику Скубішевського. Окрім того, він намагався тримати українське питання якнайдалі від виборів, а під час переломної парламентської кампанії 1989 р., коли місцеві комуністи намагалися розіграти національну карту, навіть підтримав українського кандидата. Під час своїх візитів до Литви, Білорусі та України Валенса наголошував, що Польща не має територіальних претензій, і просив польські меншини вважати себе громадянами тих країн, у яких вони мешкають[607]. На цьому слід особливо наголосити, адже інші президенти в посткомуністичній Європі, насамперед в Югославії та Росії, використовували питання кордонів і меншин з метою зміцнення власної влади.

Хоча Скубішевський і не був харизматичною постаттю, жодна з провідних газет не критикувала його. До певної міри можна навіть сказати, що преса підтримала його східну політику. «Газета