Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Я зовсім втратив розум. Та ніхто і ніщо зараз не могли б мене зупинити. Я боровся із собою занадто довго, занадто довго відьма дражнила мене своїм тілом, своїм норовом.

Я вбивався в неї знову і знову – сильно, швидко. А коли вона прошепотіла мій Лерд низьким хрипким голосом, я немовби втратив відчуття реальності.

Притискаючи її до себе, ловив солодкі схлипи, торкався ніжної шкіри, густого темного волосся.

Хотілося розчинитися у вогні, що палав між нами.

Одночасно з наростаючою насолодою, відчував і дещо інше. Магію каштанової дівчини, що вливалася в мене нестримним потоком.

Думки плутались, та крізь туман бажання промайнуло питання. Як це може бути, якщо резерв відьми зовсім малий?

Промайнуло і зникло.

З останнім товчком, глухо застогнав і свідомість провалилася у синьо-біле іскристе світло.

Я наче бачив сон, втім, точно розумів, що ніякий це не сон.

Стоячи посеред багато прикрашеного залу, дивився в лице відьмака.

Високий, смаглявий. Лисий череп всівали множинні татуювання у вигляді трикутників.

– Тож, ви згодні, Владико?– проговорив відьмак.

– Згоден, – проговорив я чужими вустами – можна і так сказати, та вибору в нас нема, окрім як об'єднатися, доки Чорна Смерть ще не повністю захопила наш світ.

– Це мудре рішення, Владико, воно принесе всім нам мир. От тільки…

– Тільки що?

– Угода на словах ніяк не гарантує відьмакам, що ви не станете нас переслідувати після поразки ворога.

Мужчина, всередині якого билася моя свідомість кивнув.

– І що ви пропонуєте?

– Нехай договір буде магічним.

Я відчував, що чоловік сумнівається, а ще він боявся, боявся, що одному йому не вистачить сил, навіть разом з джерелом сили.

– То, що ви скажете, Владико?

Неохоче він проговорив:

– Що ж, якщо це необхідно.

Відьмак тільки на те й очікував, немов фокусник, махнув рукою і в повітрі з'являлися символи один за одним. Виглядали вони дивно, та я їх розумів.

“Цим договором відьмаки та відьми обіцяють поєднати свої сили із Владикою північних Земель Червоних Туманів. Владика Ректос обіцяє надати нам силу свого джерела і ніколи не переслідувати нас у майбутньому. Чи згодні ви, Владико?”

– Згоден. – вимовив я чужим голосом.

Мене смикнуло і я опинився в самій гущині запеклої битви. Навколо, на чорних конях із пащами повними темних довгих зубів, сиділи чорні тіні. На безформних обличчях сяяли мертвим світлом білі очі. З відкритих ротів виривалися тонкі пронизливі звуки.

Вершники Чорної смерті – промайнуло в моїй голові. Це вони!

Я бився і бився. Різав направо і наліво. Повернувшись, побачив цілу групу відьмаків, що стояли біля червоної стіни, вкритої густою сіткою символів.

– Скоріше! – закричав – Ну ж бо! Нам їх довго не стримати!

Несподівано бік прорізав гострий біль.

Мірний гул співу відьмаків ставав все голоснішим.

Я відчував, що чоловік у подобі якого я знаходився, намагається щось зробити, його тіло здригалося, пальці склалися у якомусь дивному символі. Та чим голосніше лунало закляття, тим слабкішим ставав чоловік.

– Ректосе! Ректосе! Вони нас зрадили! Зрадили! – закричав кремезний рудоволосий воїн і впав на коліна. Тої ж миті його серце вирвала кігтиста лапа вершника Чорної смерті.

З останніх сил Ректос, а тепер я точно знав, що це він, кинувся до стіни й пройшовши крізь неї, занурився у темряву.

Я сів на ліжку. Світло заливало кімнату. Це був не сон – промайнуло в голові.

Все це відбулося насправді! Ректос! Ректос від якого пішли ми всі був підло зраджений відьмаками.

Та хіба це новина? Але навіщо ж він погодився? Хто такі ці вершники?

Я не одразу зрозумів, що відьми поряд нема.

Вставши з ліжка, зробив кілька кроків і мене щось несильно штрикнуло в груди.

Опустивши очі, побачив розкритий медальйон, нитки в ньому більше не було.

– Дран її забирай!

Натягнувши штани, кинувся до кімнати дівчини, та вже не сумнівався, що не знайду її там.

Так і виявилося – ані Данаї, ані Холодного.

Та не могла ж вона і справді втікти?

Проте…Вона знала де книга і якщо відьма її призвала, то вже давно знаходиться подалі від Бладару.

Я голосно вилаявся і побіг назад. Спустився до лабораторії, та книги там, звичайно, не було.

Я невесело розсміявся. А чого ти ще від неї очікував? Що вона залишиться тут і буде чекати на свою смерть?

Хоча, вбивати я її не збирався. Тим більше, після того, що сталося вночі. Та, чи відпустив би? Ні, певно, що ні.

Вчора, коли побачив дівчину у лісі, то ледь не збожеволів від страху. Мені на якісь секунди здалося, що вона мертва.

Дихання було таким слабким, що я не одразу побачив легку білу пару.

Підхопивши Данаю на руки, біг так швидко, як тільки міг. Довелося влити в неї її ж зілля, а потім закинути в гарячу воду.

Я гарчав на неї, та це було скоріше через те, що я справді злякався.

Виходить, Арман мав рацію – я б ніколи не відпустив Данаю з власної волі.

Глянув на стіл, де майже закінчувала стікати у круглу баночку прозора рідина.

Тепер, без дівчини, без її магії, мені не довести діло до кінця.

Так, можна було б зловити якогось відьмака або відьму, та на це піде час, а часу в мене нема. В тому то і весь сенс – щоб процес був невпинним! Тільки так, у кінці можна було отримати те, що мені потрібно. Та й брати магію у справжньої ініційованої відьми щонайменше гидко. Ніби у багні викупався!

Саме тому було важливо, щоб Даная залишалася тут.

Я сперся обома руками на стіл і заричав. Глухо, виплескуючи відчай, що хлинув з мене єдиним потоком.

Одним махом зніс реторти й пробірки на підлогу. Дзвін розтрощеного скла заповнив лабораторію.

І тільки тут я помітив, що на пальцях засяяло синьо-біле світло.

Магія! Прислухався до себе. Я відчув, ніби всередині мене, у самому серці б'ється магія.