Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

У моїй голові наче щось перемкнуло.

– Кава? Ви п'єте каву? Людина, яка, як я припускаю, бачила захід сонця не однієї епохи, що застала вторгнення гунів до Китаю – п'є каву? Та ще й із автомата?

– Ну так, ну так… – Трохи посміхнувся китаєць, хоча видно було, що ця тема встигла йому набриднути до чортиків. – Повірте, Вікторе, за своє життя я спробував стільки найрізноманітнішого чаю, що здивувати мене складно. Однак я так і не зрозумів, мабуть, його суть. Він не є насолодою моєї душі, якщо вам завгодно. А ось сучасний еспресо, ще й з паризьким круассаном – це просто чудово.

– Добре, але чому саме автомат? Ви ж можете собі дозволити кавоварку найвищого класу, якісні кавові зерна і насолоджуватися справжньою кавою, а не її хімічною пародією!

– Можливо, колись так і буде, Вікторе. Однак, зараз мене цілком влаштовує цей смак кави. – Примирливо, з усмішкою підняв долоні пан Гао.

А я якось із запізненням зрозумів, що практично читаю мораль одному із найдавніших магів планети.

– Вибачте, пане Гао. Кудись мене не туди занесло. Знову, вдруге за неповні десять хвилин. Ще раз перепрошую. – Вклонився я сидячи, кляня себе в думках на чому світ стоїть.

– Нічого страшного, пане Дубровський, цікавість – не порок. – Посміхнувся Вей Гао.

– Так, але згубило чимало кішок і позбавило людство безсмертя, пане Гао. – Заперечив я.

– Пробачте, що? Я чогось не знаю з історії людства? – Трохи спохмурнів Цілитель.

– Та ні, я просто пожартував, – знизав я плечима, – малася на увазі біблійна пара, Адам і Єва. Саме цікавість і непослух Єви, за Біблією, позбавили людство райських кущів.

– Ах, так ... – Протягнув голова клану. – Святе Письмо християн. Пригадую, дякую. Свого часу з ним було пов'язано чимало загадок.

– Про які загадки мова, дозвольте дізнатися? – Зацікавився я, почувши улюблену тему.

– Та все про ті ж, пане Дубровський, – м'яко посміхнувся цілитель, – ми все ще не знаємо, чи був якийсь… об'єктивний фундамент у цієї релігії?.. Я і мій клан – носії крові Ґуаньїнь, її нащадки. Клятий Олімпіас Бореас – син еллінського бога вітру.

– А я, пане Гао? – Посміхнувся я Архонту. – Хіба моя... здатність не схожа на щось дароване вищим Творцем Всесвіту, а не членом одного з пантеонів?.. Адже це у вас мій Подих називається Поглядом Нефритового Імператора. В нас, слов'ян, це Очі Роду. Того самого, що є абсолютним Творцем. Можливо, християнство та інші авраамічні релігії просто трохи змінили імена центральних персонажів?

– Все може бути, Вікторе... Все може бути. – Протягнув китаєць. – Так чи інакше, ми прибули. Прошу за мною.

Коли ми вийшли з авто, я нарешті звернув увагу на навколишню дійсність. Тому що, хоч я до цього ніколи і не був у Китаї, але їхати в Пуллмані поруч з найкрутішим магом-цілителем – набагато рідкісніша подія в житті будь-якого середньостатистичного смертного.

Ми проїхали якусь подобу КПП і перед нами постала величезна територія, обгороджена огорожею. Тут було царство зелені. Окультуровані кущі та цілі клумби квітів пахли тут і там. Стежки, що вели між дрібних, немов декоративних дерев, були оснащені лавками. На стежках, а також на зелених галявинах і біля ставка, що виднівся вдалині, були люди. Загалом я побачив на вулиці близько трьох десятків китайців обох статей. І всі, як один, мали магічний хист. Про це чітко свідчили їхні аури.

– Ласкаво просимо до заміського маєтку клану Гао, пане Дубровський. – Велично промовив Архонт. – Прошу вас, нам туди.

Китаєць вказав рукою у бік комплексу білих будівель, що знаходилися в центрі цієї величезної, ізольованої території. І ми пішли стежкою у вказаному напрямку. Перехожі китайці, що зустрічали на своєму шляху Голову клану, застигали в глибокому, під дев'яносто градусів, поклоні. І я бачив, що Вей Гао сприймає це як належне. Що, загалом, не дивно для людини, яка, швидше за все, могла бачити, як закладають першу цеглу у Велику Стіну.

Усередині будівлі все було також витримано у світлих тонах, наче я потрапив до лікарні. Але, нехай тут був присутній явний мінімалізм в оформленні, це, очевидно, виглядало дуже дорогою лікарнею. Самі лише панорамні вікна чого варті. Я знову ненадовго ввімкнув Очі та очікувано захопився цілою павутиною заклинань, що огортала будівлю.

– Як багато ви бачите звідси, Вікторе? – Несподівано запитав мене голова Гао.

Я трохи забарився з відповіддю. Говорити, що бачу тільки те, що приховано Рушником Мари третього рівня і, якщо напружитись, пролізу крізь другий? А раптом вони чекали більшого від такого «іменитого» Подиху?.. Є й інший бік. Можливо, для них навіть такий рівень моєї поінформованості здасться небезпечним з погляду політики конфіденційності – і мене по-тихому вирішать прикопати… І чому я раніше про це не подумав, твою матір…

– Та годі вам, Вікторе! – Розреготався Вей Гао, а його помічниця співчутливо посміхнулася. – Я, може, думки читати і не вмію, але якийсь життєвий досвід у мене є. Ви всерйоз подумали, що я вирішу вас вбити заради збереження таємниць свого клану?

– І нічого такого я не думав. – Пробурчав розгублено я.

– Ага, прямо на лобі написано було, – посміхнувся Архонт, – ще й пульс підскочив, а також в аурі тривоги додалося.