Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

акуратними чорними крилами. На боці в нього виднів гордовитий чорний напис: «СКВОЛЗ І СИН, КРОЙДОН, СМАКОТА ДЛЯ ВСІХ». Із неабияким полегшенням я побачив, що в кабіні, здається, сидять самі Скволз і син. За кермом сидів підстаркуватий лисий чоловік, а поруч — бадьорий юнак у зеленому кашкеті. Обидва були в доброму гуморі й помітно причепурилися з нагоди великого дня. Лисина старшого блищала, ніби виглянцювана. Польова миша, що причаїлася за каменюкою, почала розминати м’язи.

Фургон під’їхав ближче: з-під капота ревів і торохтів мотор.

Я поглянув у небо — ні дроздів, ні іншої небезпеки. Все чисто. Фургон наблизився до гайка. Від брами тепер його видно не було. Скволз і син повідчиняли віконця, щоб подихати свіжим повітрям. Син мугикав веселу пісеньку.

Коли вони майже виїхали з гайка, син почув збоку тихенький шурхіт. Він поглянув праворуч і побачив, як у повітрі просто на нього — в позі каратиста—нападника, витягши задні лапи, — мчить польова миша.

Миша влетіла прямісінько у віконце. Ні Скволз, ні син не встигли й пальцем ворухнути. В кабіні здійнявся вихор — такий, що її аж захитало на всі боки. Фургон трохи звернув убік, під’їхав до земляного насипу скраю дороги й забуксував. Мотор чхнув і заглух.

На мить запанувала мовчанка. Далі відчинилися дверцята біля пасажирського місця. З машини вискочив чоловік, напрочуд подібний до Скволза, майнув назад і витяг звідти непритомні тіла Скволза й сина. На синові не було більшої частини одягу.

Перетягти цю пару через дорогу, на насип і вглиб гайка було справою однієї секунди. Я сховав їх в ожинових кущах і повернувся до фургона[94].

Отут і почалося найгірше. Джини несумісні з автомобілями. Надто вже незвично, коли ти сидиш у бляшаному ковпаку, оточений зусібіч пахощами бензину, мастила, штучної шкіри, людей та їхніх виробів. Мимоволі думаєш, яка ж це немічна й мізерна істота — людина, якщо для далеких подорожей їй потрібні такі жалюгідні засоби.

До того ж, я просто не вмію водити автомобіль[95].

Одначе я все-таки завів мотор і примудрився якось виїхати з узбіччя на середину дороги, а далі й до перехрестя. Усе це забрало одну хвилину, та я, правду кажучи, вже сердився: якого—небудь пильного вартового могло здивувати, що фургон так довго не виїздить із-за дерев. На перехресті я загальмував, хутко озирнувся й нахилився до віконця:

— Сюди! Мерщій!

Кущі гарячково зашурхотіли, хлопчисько рвонув на себе дверцята і опинився в кабіні, пихкочучи, мов захеканий слон. Дверцята ляснули. За секунду ми вже рушили далі й звернули на дорогу, що вела до Гедлгем—Голлу.

— Це ти? — здивувався хлопчина, вирячившись на мене.

— А хто ж іще? Перевдягайся якнайшвидше! Вартові зараз доберуться до нас.

Хлопець засовався на сидінні, здираючи свою куртку й намагаючись дотягтися до вбрання Скволза—молодшого — сорочки, зеленої куртки й штанів. Ще п’ять хвилин тому це все було напрочуд чистеньке, а тепер — геть пожмакане.

— Мерщій! Вони наближаються!

І справді, через поле з обох боків, підстрибуючи, мчали вартові. їхнє чорне лахміття лопотіло в повітрі. Хлопець тим часом порався з сорочкою.

— Ґудзики надто тугі! Не можу розстебнути!

— Надягай через голову!

Вартовий з лівого боку наближався швидше. Я бачив його очі — два чорні овали з крихітними вогниками в глибині. Я спробував піддати газу, але натиснув не на ту педаль: фургон здригнувся й зупинився. Хлопчисько саме просовував голову в комір сорочки й тепер зарив носом у консоль.

— Ой! Ти що, зумисне?!

Я відшукав потрібну педаль. Ми знову рушили вперед.

— Одягай куртку, або нам гаплик. І кашкет не забудь.

— А штани?

— Облиш їх. Нема часу!

Хлопчина впорався з курткою й тільки—но встиг натягти кашкет на розкуйовджене волосся, як двоє вартових наздогнали нас. Вони трималися того боку живоплоту, але їхні блискучі очі були просто-таки прикуті до нас.

— Не забувай — ми їх не бачимо, — нагадав я. — Дивися лише вперед.

— Я й дивлюся... — Аж тут йому сяйнула чергова думка: — А вони не здогадаються, хто ти такий?

— Ні, вони для цього заслабкі.

Я щиро сподівався, що це правда. Мені здалося, що то були гулі[96], хоч за наших днів ні в чому не можна бути певним[97].

Деякий час ми їхали в напрямку гайка і дивилися тільки вперед. Вартові й далі спостерігали за нами.

Раптом хлопчисько знову заговорив:

— Що ж робити зі штаньми?

— Нічого. Обійдемося тим, що вже маємо. Зараз під’їдемо до брами. Будь-що твоя верхня половина цілком пристойна.

— Але ж...

— Поправ краще куртку. Порозгладжуй усі зморшки... Запам’ятай: я — Скволз, а ти — мій син. Ми веземо до Гедлгем-Голлу — на відкриття конференції свіжі харчі. До речі, нам годилося б поглянути, що ж ми таке веземо. ГЛянеш?

— Але...

— Не хвилюйся. Якщо разок озирнешся, ніхто нічого не запідозрить.

Посередині задньої стінки кабіни виднів металевий люк. Я показав на нього.

— Подивись-но швиденько. Я глянув би й сам, та я за кермом.

Хлопчина став колінами на сидіння, відкрив люк і засунув голову всередину.

— Тут зовсім темно... й ціла купа всякої їжі...

— Можеш що-небудь дістати?

Я поглянув на хлопця й мало не випустив кермо. Фургон шалено крутнувся — я ледве встиг його вирівняти.

— Штани! Сядь негайно! Де твої штани?!

Хлопчина сів. Ліворуч від мене стало помітно світліше.

— Свої я скинув. А нові... ти ж сам сказав: «Облиш їх!»

— Я ж не знав, що ти викинув свої! Негайно одягнися!

— Так вартові ж побачать...

— Вони вже побачили, повір мені. Одягайся, й квит!

Він знову проїхався черевиками по консолі. Я хитнув своєю лисою головою.

— Наша єдина надія на те,