Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

І рано чи пізно вона скаже: “Можливо, я зможу тобі щось позичити. Скільки тобі треба?” А я скажу їй, що це безумство, що вона навіть не знає мене, але все ж таки згадаю, що мені треба баксів шістдесят. Ну, й тут вона, звісно, відчує полегшення, що не більше, й викладе мені грошенята. Вона ж думатиме, що за шістдесят баксів я вже в неї в кишені, що ми практично заручені і все таке. Штука в тому, що для завершення справи мені треба з нею переспати. Це для мене гарантія того, що вона потім не намагатиметься відшукати мене. Ці дівчата так трусяться над своєю репутацією! А я можу її просто знищити. Це легко. Ось і вся схема. А наступного дня поїду до нового готелю. Якщо пощастить, так можна провести весь сезон. А потім, взимку, є Маямі».

Премінгер посміхнувся, згадуючи ентузіазм Філа. Це була до біса гарна ідея, і йому варто було би постежити за білим кадилаком-кабріолетом. Але що важливо — десь у цьому приголомшливому плані приховувалося тверезе, консервативне мислення, мислення людини, яка знає свою географію, яка бачить свої умовні позначки у справжньому, об’єктивному світлі фар кадилака. Цей план міг спрацювати. Він був — на свій жахливий кшталт — здійсненним, і Премінгер підбадьорив Філа. І хоча сам він, звісно, приїхав не за грошима, але теж сподівався витрусити з небес трохи насолоди. Він хотів, якщо коротко, перепихнутися з єврейкою, і ще раз, і ще — до нестями. «Нестяма» — це було, втім, щось нове у його житті, і поки що в нього це не дуже добре виходило. Єдине, в чому він міг бути впевненим, — що він дає на це згоду.

«Що ж», думав він, граючи в свою приємну ранкову гру, «в усякому разі я в новому місці, і тут принаймні є Норма».

Думаючи про Норму, він відчув якісь побоювання. Кепкувати з її відчаю було надто легко. Вона була, що не кажи, останньою у своєму роді — секретарка у відпустці, перезріла діва, єдина дівчина в усій цій клятій родині, яка не пройшла усипаним квітами проходом у Бронксі, посеред розкоші, що йде по чотири долари за тарілку, до найвищого щастя — балдахіну з квітів, аби зв’язати себе обітницею того, що вона може назвати своєю вірністю. Краса — це вірність, а вірність — це краса, й це все, що відомо на землі, й усе, що треба знати. І Норма, думав він, на порозі критичного віку, спробувавши всі інші способи — походивши самотньо на танці в спортзалі єврейської школи, прочитавши й засвоївши «Часопис Американської медичної асоціації» за квітень, аби підтримати інтелектуальну бесіду з племінником материної подруги, спітнілим інтерном зі шпиталю «Бельвю», припинивши голити пахви, бо це боляче, — кинулася в обійми готелю «Біберман» і його, Премінгера.

Він витягнувся в ліжку. Під простирадлом він ворушив пальцями ніг і спостерігав, як опуклості на ньому змінюють форму, немов гірські хребти, що раптово пересуваються. Сонячне світло смугами лежало на його грудях. Він підвівся з нагрітого сонцем ліжка, й тонкі смужки світла від жалюзі поповзли по його тілу вгору.

Премінгер став одягатися, але помітив, що вікно в його кімнаті на першому поверсі відчинене. Він боязко наблизився до нього й потягнув за мотузку жалюзі, аби спрямувати сонячне світло вниз. Побачивши чималу групу пожильців, що стояли поряд із порожнім басейном, він завмер. Він пам’ятав таємничі попередження соціального директора й трохи здригнувся, мимоволі згадавши ту ніякову й болісну сцену, яка вчора шокувала їх усіх. Чи не це було причиною того нового збудження, з яким він прокинувся, запитував себе Премінгер.

Він навіть трохи знав цю дитину: дівчинка з матір’ю сиділи за сусіднім столом у їдальні. Одного разу він звернув увагу Норми на це гарненьке дівча. Смерть дівчинки і відчайдушний лемент її матері (вона недоладно трусила перед собою складеними долонями, немов гравець у кості) налякали його. Він прибіг із тенісного корту з ракеткою в руках. Перед ним були блискучі на сонці спини інших відпочивальників. Він протиснувся крізь них, допомагаючи собі ракеткою, й опинився на внутрішньому боці цього кола, але, побачивши посиніле обличчя дівчинки в обрамленні мокрого жовтого волосся, що пристало до нього, відсахнувся, піднявши ракетку перед обличчям, щоб захистити очі. Він не міг вибратися назад, бо позаду тіснилися люди, і тому безпорадно відвернувся й був змушений дивитися, як місіс Голдстоун, мати дівчинки, запитує кожного, чому це трапилося, благає, обвинувачує, а потім мовчки знову повертається до дівчинки, схиляється над нею й дає їй ляпаса. Він чув жахливо спокійний голос, коли вона шпетила мертву доньку: «Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся». Він дивився на матір, що сиділа над дівчинкою навпочіпки, — непристойно, як людина, що спорожнюється в лісі. Вона безнадійно опиралася пожежникам, які прийшли забрати дівчинку, а коли вони її унесли (її тіло гротескно підстрибувало на ношах), він побачив, як мати намагається обійняти мокрий слід від тіла дитини на цементі. Коли люди, що скупчилися навколо неї, демонструючи своє співчуття, простягали руки, щоб утішити її, вона відверталася.

Премінгер відступив від вікна. Кілька людей з учорашніх знову були там. Боже мій, подумав він, вони влаштовують спектакль.

Він упізнав серед цих людей місіс Франкель. Вона була у своєму міському одязі й виглядала розпареною і незугарною, стоячи поряд із порожнім плавальним басейном готелю «Біберман». Вона, схоже, запекло сперечалася, у своєму збудженні забувши про великий ридикюль, що висів у неї на руці й неймовірним чином повторював усі її розлючені рухи. Сонце потрапляло на грані камінців її важкого браслету й кидало яскраві відблиски в очі Премінгеру, коли вона вказувала в напрямку басейну. Він не знав, про що вона говорить, але досить легко міг це собі уявити, бо чув її наскоки раніше. Вона була схожа на представницю якоїсь політичної партії, що завжди перебуває в опозиції.

За мить Премінгер помітив ще щось. Позаду збудженого натовпу, що зібрався навколо місіс Франкель, він побачив Бібермана, який стояв осторонь зі схиленою набік головою й виразом стривоженої зосередженості на обличчі. Він мав вигляд захисника, змушеного вислуховувати в іноземному суді свідків, мови яких не розуміє. Поруч із ним стояв соціальний директор, насуплений, як роздратований адвокат.

Премінгер повернувся й продовжив одягатися.

Коли він підійшов до головного