Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

корпусу, інші завершили свій сніданок і вже перебували на позиціях, які мали допомогти їм дотягнути до обіду. На довгій веранді перед головним корпусом, у затінку, люди сиділи у важких плетених кріслах-гойдалках і грали в карти. Вони тихо розмовляли хрипкими голосами, й час від часу їхнє бурмотіння переривалося гучними оголошеннями масті. Премінгер уже відчував в’язку, як сироп, густоту довгого літнього дня. Він піднявся сходинками й уже заходив усередину, збираючись випити кави, коли побачив місіс Франкель. Вона розмовляла з жінкою, яка зосереджено слухала її. Він хотів прослизнути повз них, не заговоривши із нею, але вона вже помітила його. Вона дивилася йому в очі й не відверталася. Він кивнув. Вона один раз повільно нахилила голову вперед — так, немовби вони з Премінгером були співучасниками якоїсь великої таємниці. «Доброго ранку, місіс Франкель», сказав він.

Вона похмуро привіталася з ним. — «Залишилося недовго, так, містере Премінгер?».

«Що недовго?».

Якимось туманно-обвинувальним змахом руки вона вказала на готель і все навколо. «Вам не сказали, що я їду звідси?» — повільно спитала вона.

Премінгера вражала зосередженість цієї жінки на своїй особі. «Відпустка скінчилася, місіс Франкель?» — спитав він із посмішкою.

«Лише частина відпустки. Та ви думаєте, я залишуся ще хоч на один день із цим убивцею? Ні і ні! Послухайте, я багато чого можу розповісти. Не треба бути юристом із Філадельфії, аби зрозуміти, що тут відбувається. Частина відпустки. Та хіба в цьому справа? Ви думаєте, мій син, коли почув про це, не сказав: “Мамо, я приїду за тобою будь-коли, тільки скажи”? Він чудовий юрист і може влаштувати купу неприємностей, якщо захоче».

Під час цієї промови Премінгер відчув натяк на знайому паніку. Він впізнавав ці жести, цей голос, який втягував його в змову. Хай місіс Франкель іде до біса, подумав він. Але краще не казати цього. Це було б жестом із його власного боку. Він прокладатиме собі шлях у житті не руками.

Місіс Франкель все ще говорила на тих самих підвищених тонах, яким Премінгер не дуже довіряв. «Яке нахабство! — сказала вона. — Так ось, можете мені повірити — йому це не зійде з рук».

У вікні за кріслом місіс Франкель раптом з’явився Біберман. Його величезна голова, здавалося, заповнила все вікно. Обличчя в нього було сердите, але заговорив він лагідним голосом. «Я вас прошу, місіс Франкель. Я вас прошу», — сказав він примирливо. Премінгер продовжив свій шлях до їдальні.

Всередині помічники офіціантів ще прибирали столи. Він підійшов до одного з них, попросив принести каву й сів за один із прибраних столів. Хлопець ввічливо кивнув і пішов через широкі брунатні хитні двері до кухні. Двері він штовхнув сильно, і на якусь мить Премінгер побачив інтер’єр світлої кухні і стару жінку, Біберманову куховарку, яка сиділа на високому табуреті з цигаркою в зубах й лущила горох. Двері швидко зімкнулися, але за секунду внаслідок інерції знову розчинилися назовні, і він ще раз побачив жінку. Тепер вона повернула голову й дивилася на помічника офіціанта. Двері знову швидко зійшлися, як жорстка театральна завіса.

Премінгер повернувся й на протилежному боці обідньої зали побачив Норму. Вона тримала в руці цигарку, пила каву й дивилася на нього. Він перейшов до неї. «Доброго ранку, — сказав він, сідаючи. — Ну і ґвалт тут сьогодні».

«Привіт», — сказала вона.

Він нахилився через стіл поцілувати її. Вона трохи відсунула голову, і йому вдалося лише торкнутися її щоки. В момент цього невдалого руху він немовби побачив себе збоку: наполовину підвівшись зі стільця, нахилившись через захаращений стіл, він виглядав, як незграбний стрибун у воду на краю трампліна.

Здивований, він різко сів назад. Знизав плечима. Розломив булочку й виколупав з неї середину. «Місіс Франкель їде», — сказав він, трохи помовчавши.

«Так, — сказала Норма, — я знаю».

«Катскільський[157] мінітмен[158]», — сказав він, посміхаючись.

«Що такого смішного в місіс Франкель?».

Премінгер подивився на неї. «Нічого. Ти маєш рацію. Одного дня, після того, як вщухла би ця справа з Ліндою Голдстоун, вона добралася б і до нас».

«Вона нічого не може сказати про нас».

«Так, — сказав Премінгер. — Гадаю, що ні».

«Справа Голдстоун… — сказала Норма. — Загинула маленька дівчинка».

«Так».

«Справа, — сказала вона. — Така собі справа».

Він уважно подивився на неї. Її обличчя нічого не виражало. Чого вона хотіла від нього — якоїсь заяви?

«Гаразд, — сказав Премінгер. — Окей. Справа Голдстоун — перепрошую, трагедія Голдстоун — полягає лише в тому, що Голдстоун втопилася. Норма, це був нещасний випадок. А всі продовжують поводитися так, немовби тут є якийсь підтекст. Навіть ти. Я вважаю, що найгірше зараз — ну, крім батьків, зрозуміло, — Біберману. Він єдиний, кому ще є що втрачати. Це може вдарити його по кишені, а для такої людини, як він, це може бути смертельним ударом».

Норма подивилася на нього так, немовби він дав їй ляпаса. Це все лукавство — цей її шок, подумав він, це лукавство. Чиясь вразливість завжди ставить вимоги перед стороннім спостерігачем. Рознощик-даго[159], в якого розсипалися яблука, п’яний, що, хитаючись, іде повз, відлупцьований дивак, новоспечена вдова, що волає біля відчиненого вікна, — їхня безпорадність агресивна, їхній відчай бутафорський. Чого вони хочуть? Вони схожі на дітей, що кидаються до своїх іграшок, машинок, олов’яних солдатиків, керуючи ними, відтворюючи голосом звуки битви й вистукуючи на барабані попередження про небезпеку.

Він був у купальних трусах. На ногах — військові напівчеревики-«оксфорди», в яких він звільнявся з армії. Він так поспішав забратися звідти, що не встиг купити іншого взуття — хоча б кросівок, більш доречних для післяобідніх сходжень на кшталт цього — на високий пагорб позаду готелю «Біберман».

Він втратив цікавість до цієї прогулянки. Повернувшись спиною до піщаної, усіяної камінням стежки, що тягнулася далі вгору, до лісів, які він обіцяв собі дослідити, Премінгер подивився вниз, туди, звідки прийшов. Під ним був курортний готель. Він ніколи не бачив його з такої зручної точки, і його розташування серед пласкої зеленої долини справило