Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

два десятки, й вони досі стояли зі скрученими руками. Поруч, у пентаклі біля трону Ноуди, саме розв’язували одну з полонянок. Ось вона залишилася сама — й почала непевним голосом читати згубне закляття. Натаніель не знав цієї жінки — напевно, вона була з іншого відомства. Юнак бачив, як вона затрусилась і напружилась. Повітря круг неї затремтіло: демон, що з’явився на виклик, саме проникав до її тіла. Фекварл махнув рукою, й демониця Наер’ян — у Дженкінсовій подобі — дбайливо поклала бідолаху на підлогу в дальшому кутку зали, поряд із…

Волосся в Натаніеля стало дибки. Ось вони всі — понад дві дюжини чарівників різних рівнів, що качаються, пересмикуються, регочуть і падають: їхні нові господарі вивчають можливості своїх тіл. Часом у залі вибухали спалахи магічної енергії, лунало бурмотіння чужими мовами, химерні крики радості та болю. Кого ж Натаніель побачив серед них? Хто це киває головою й вимахує руками, наче лялька, зі зрум’янілим, збайдужілим, спітнілим обличчям? Юнак відсахнувся…

Це ж Руперт Деверо, прем’єр-міністр!

Попри все, що сталося, попри огиду до всього, що втілював у собі Деверо, — Натаніель відчув, як на його очі набігають сльози. На мить він знову перетворився на дванадцятирічного хлопчика, підхопленого натовпом у Вестмінстер-Голі, який уперше побачив прем’єр-міністра — сліпучо-чарівливого, такого, яким хотілося стати йому самому…

Тіло Деверо підскочило, зіткнулося з іншим тілом — і обидва жужмом повалилися на підлогу. Натаніеля аж занудило зі страху, в нього підігнулися коліна…

— Мерщій, мерщій! — найманець підштовхнув його в спину. — Ставай у чергу!

— Стривайте! — Натаніель спробував озирнутись. — Кіті!..

— Вона не зазнає твоєї долі. Можливо, це тебе потішить.

Натаніель поглянув на Кіті — вона на мить зустрілась очима з ним, а потім її люто потягли в бік натовпу полонених. Лаймове тіло обернулось, помітило його: він побачив у глибині його очей зелені іскри. З роззявленого рота пролунав хрипкий голос, подібний до тріскотіння сухого гілля:

— Фекварле! Ось він, Бартімеусів приятель! Поставити його наступним?

— Авжеж, авжеж, Ґаспаре! Цього — поза чергою! Нехай іде відразу за оцією скривленою пикою… Володарю Ноудо, я так розумію, що вам не до смаку ця леді?

Згори загримів могутній голос:

— Навіть на кістках фараонової мумії краще м’ясо! Вона ж майже плоска — збоку її й не видно!

Натаніелеві очі зупинились на постаті в пентаклі. Худа, наче палиця, з розкуйовдженим сивим волоссям, там стояла його колишня наставниця — Джесіка Вайтвел. Вона дивилась у бік трону. Демон у тілі Візерса щойно зняв з неї пута. Її руки були міцно стиснуті в кулаки.

— Чудово! — Фекварл погортав свою книгу. — Номер двадцять восьмий. Ану, погляньмо… Для тебе я обрав африта Мормела. Вважай це за честь — він шляхетний дух!

Пані Вайтвел не зводила очей із постаті на троні:

— Що ви хочете зробити з нами?

— Не смій турбувати великого Ноуду! — вигукнув Фекварл. — Ти й подібні до тебе багато століть тримали нас у рабстві, не думаючи про нашу долю. То як тобі здається, що ми хочемо зробити з вами? Наша помста визрівала п’ять тисяч років! Жоден куточок цього світу не врятується від нас!

Панна Вайтвел зневажливо зареготала:

— Гадаю, ви занадто оптимістичні. Погляньте на себе: ви ув’язнені в незграбних тілах — і неспроможні навіть ходити як слід!

— Це лише тимчасові невигоди, — відповів Фекварл. — А ось тобі доведеться мучитись вічно! Розпочинай виклик!

Джесіка Вайтвел спокійно відказала:

— Всім іншим ви надали право вибору. А мене навіть і не спитали.

Фекварл опустив книгу. Його очі примружились:

— Гаразд. Я вважаю, що ти, як і всі ці бідолахи, волітимеш жити — навіть якщо твоїм тілом керуватиме демон.

— Ви помиляєтесь!

Панна Вайтвел підняла руки, химерно змахнула ними й вигукнула два слова. Спалахнуло жовте полум’я, знялася сірчана хмара — і над її головою з’явився африт у подобі стривоженого ведмедя-гризлі. Вайтвел віддала пронизливий наказ, і круг її тіла замерехтів блакитний Щит. Африт пожбурив у розгубленого Фекварла закляттям Вибуху. Закляття поцілило просто в нього, збило Фекварла зі стільця — й відкинуло аж до стіни.

Демони в тілах змовників схвильовано загомоніли. Наер’ян підняла палець, і з Дженкінсової руки злетів смарагдовий спис, націлений у Вайтвел. Щит поглинув спис, а Вайтвел уже обернулась — і помчала до виходу. Демон Ґаспар, що вселивсь у Лаймове тіло, кинувся їй навперейми. Натаніель підставив йому ногу: демон спіткнувся, втратив рівновагу й гепнувся на підлогу.

Натаніель теж побіг до дверей. Африт у ведмежій подобі тим часом посилав Вибух за Вибухом у бік золотого трону.

Де ж Кіті? Ось вона! Її тримав за руку найманець. Дівчина пручалась, борсалась, та все було марно.

Натаніель кинувся до неї…

Підлога здригнулась. Юнак спіткнувся, впав — і на мить озирнувся назад.

Тіло в золотому кріслі заворушилось. Його оточував ореол блідого полум’я. З його пальців струменіла магічна енергія, очі на померклому обличчі сяяли сріблястими щілинами. Одна рука витяглась уперед. Від сили, що виходила з неї — п’ятьох звивистих блискавок, по одній з кожного пальця, — падали статуї й зі стелі сипався тиньк. Керувати цими блискавками тіло було неспроможне: дві з-поміж них відразу поцілили в підлогу, не завдавши нікому шкоди; ще одна зачепила натовп щойно викликаних демонів, знищивши кілька людських тіл. Четверта ж ударила в Щит панни Вайтвел, рознесла його на друзки — і влучила їй у спину, вбивши чарівницю просто на місці. Африт-ведмідь зник. Вайтвел упала ниць на кам’яну підлогу.

П’ята блискавка вдарила біля самісіньких ніг найманця, відкинувши його в один бік, а Кіті Джонс — в інший.

Натаніель підхопився:

— Кіті!

Проте його крик потонув у гаморі: демони в залі вибухнули виттям, ревом, гавканням і звуками сурм. Охоплені панікою, вони ганяли свої людські тіла навмання, недоладно тупотячи ногами, високо закидаючи коліна, розчепіривши лікті. Вони натикались один на одного, жбурляли на всі боки Вибухи й Пекельні Жезли. Серед них снували кілька чарівників, які ще не встигли викликати демонів; руки в них були скручені, роти — позатикані, очі — вирячені зі страху. Зала наповнилася димом, спалахами й метушнею.

Серед цього шарварку Натаніель добіг до місця, де впала Кіті Джонс, однак там її вже не було. Натаніель ухилився від магічного імпульсу, що пролетів у нього над головою, і востаннє озирнувся. Ні, дівчина зникла.

Без жодного вагання він промайнув між двома демонами — і помчав до виходу. Вибігаючи з Зали Статуй, він почув Фекварлів голос, що перекривав увесь цей гамір:

— Заспокойтесь, друзі! Заспокойтесь! Небезпека минула! Повертаймося до викликів! Заспокойтесь…

* * *