Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Леді Поул на це нічого не відказала, натомість узялася розпитувати Арабеллу про її чоловіка. Як давно він вправляється в магії? Відколи став учнем м-ра Норрелла? Наскільки вдало він чаклує? Здатен творити магію самотужки чи тільки під орудою Норрелла?

Арабелла якомога докладніше відповіла на всі запитання і додала:

— Якщо ваша милість бажає, аби я про щось попросила містера Стрейнджа, якщо він може бодай чимось вам прислужитися, вам варто лишень сказати мені про це.

— Дякую. Але те, у чім я прагну вам звіритися, стосується вашого чоловіка тією ж мірою, що й мене. Гадаю, містер Стрейндж має почути, на яку жахливу долю прирік мене містер Норрелл. Містер Стрейндж повинен знати, що за людина той, із ким йому доводиться мати справу. Ви ж йому перекажете?

— Неодмінно. Я…

— Присягніться, що перекажете.

— Я повідомлю містерові Стрейнджу все, що забажає ваша милість.

— Мушу застерегти вас, що я вже не раз намагалася повідати людям своє горе, та жодного разу мені це не вдалося.

Щойно леді Поул змовкла, трапилося те, чого Арабелла не змогла цілковито збагнути. Немовбито щось ворухнулося в одній із картин або ж хтось промайнув поза дзеркалом. Й ураз Арабеллу знов охопило відчуття, ніби кімната — зовсім не кімната, міць її стін примарна, і навколо — лишень химерне перехрестя, де дивні вітри з далеких країв обвівають леді Поул.

— У році 1607-му, — почала леді Поул, — джентльмен на ім’я Рідшоу з Галіфакса, що у Західному Йоркширі, успадкував від тітки десять фунтів. На ці гроші він придбав турецький килим, приніс його додому й постелив на підлогу вітальні, вимощену кам’яними плитами. Потім випив трохи пива й задрімав у кріслі коло каміна. Прокинувся він о другій годині ночі й побачив на килимі сотні три-чотири чоловічків, не більш як два-три дюйми заввишки. Містер Рідшоу зауважив, що найповажніші з них — і чоловіки, і жінки — були пишно вбрані у золоту й срібну броню та їхали верхи на білих кроликах, великих, порівняно з ними, наче слони. Коли господар запитав, що ж вони всі тут роблять, одна смілива душа видерлася йому на плече й проревіла у вухо, що вони мають намір зійтися в бою за всіма правилами Оноре Боне[171], а килим містера Рідшоу якнайкраще пасує для їхньої мети, адже чіткість візерунків допоможе герольдам стежити, щоби кожна армія розташувалася правильно й не мала переваги над іншою. Одначе містер Рідшоу не згоджувався на те, щоби його новісінький килим слугував полем битви, а тому взяв мітлу і… Ні, чекайте! — леді Поул урвала мову й закрила обличчя долонями. — Не це я хотіла сказати!

Вона взялася розповідати знову. Цього разу переказала історію про чоловіка, що вирушив на полювання до лісу й відстав од своїх друзів. Копито його коня застрягло в кролячій норі, й він повалився додолу. Його охопило дивне відчуття, неначе він падає в кролячу нору. Отямившись, він виявив, що опинився у химерній країні, осяяній власним сонцем і виплеканій власним дощем. У лісі, так схожому на щойно полишений, мисливець побачив маєток, де гурт доволі дивних джентльменів грав у карти.

Леді Поул саме дійшла до того, як джентльмени запросили заблуду приєднатися до товариства, коли тихий звук — радше зітхання — змусив Арабеллу озирнутися. До кімнати зайшов сер Волтер і збентежено дивився на дружину.

— Ви стомилися, — мовив до неї.

Леді Поул підняла погляд на чоловіка, і в очах її застиг дивний вираз. У ньому змішалися смуток, жаль і, як не дивно, крихта веселого подиву. Немовби вона казала сама собі: «Погляньте на нас! Яка ж ми недоладна пара!» А вголос вона промовила:

— Я стомлена не більше, ніж завжди. Уночі мені довелося пройти багато миль. І танцювати не одну годину!

— Тоді вам слід відпочити, — наполягав він. — Дозвольте мені відвести вас нагору до Пемпісфорд, вона про вас подбає.

Спершу скидалося на те, що її милість буде опиратися. Вона схопила Арабеллу за руку і стиснула її, немовби показуючи, що не дозволить, аби її розлучали з новою подругою. А тоді раптом відпустила Арабеллу й дозволила серу Волтеру відвести себе.

Біля дверей вона обернулася.

— До побачення, місис Стрейндж. Сподіваюся, вам дозволять навідати мене знову. Сподіваюся, ви зробите мені таку честь. Я нікого не бачу. Вірніше, я бачу повні зали людей, але жодної християнської душі поміж ними.

Арабелла ступила вперед, маючи намір потиснути леді Поул руку й запевнити, що вона радо завітає знову, та сер Волтер уже вивів її милість із кімнати. Вдруге того дня Арабелла лишилася сама в будинку на Гарлі-стрит.

Закалатав дзвін.

Арабелла здивувалась, почувши його, адже сер Волтер розповідав, що дзвони Марлібон замовкли з поваги до хвороби леді Поул. Та цей дзвін лунав дуже сумовито й далеко й збудив у її уяві меланхолійні видива…

…похмурі драговини й болота, відкриті всім вітрам; спорожнілі поля зі зламаними огорожами й воротами, що хитаються на завісах; зчорніла, сплюндрована церква; розрита могила; самогубця, похований на самотньому роздоріжжі; багаття з кісток, що палахкотить у присмерку сніговиці; шибениця, на якій висить чоловік; інший чоловік, розіп’ятий на колесі; устромлений у багно стародавній спис, на якому хитається дивний талісман, ніби маленький шкіряний палець; опудало, чиє темне лахміття так майорить на вітрі, наче воно ось-ось стрибне у сіре повітря й полетить просто до вас на широких чорних крилах…

— Маю перепросити, коли побачене вас засмутило, — мовив сер Волтер, раптом повернувшись до кімнати.

Арабелла міцно вчепилась у стілець, щоб опанувати себе.

— Місис Стрейндж? Вам зле, — він узяв її за руку й допоміг сісти. — Може, когось покликати? Вашого чоловіка? Покоївку її милості?

— Ні, ні, — трохи засапавшись відповіла Арабелла. — Не потрібно нікого і нічого. Я гадала… Я не знала, що ви тут. Ось і все.

Сер Волтер занепокоєно глянув на неї. Арабелла спробувала всміхнутись, але не мала певності, що усмішка вдалася.

Він сховав руки в кишені, витягнув їх, пробігся пальцями по волоссю, а тоді глибоко зітхнув.

— Смію припустити, її милість нарозповідала вам багато дивних історій, — печально сказав він.

Арабелла кивнула.

— І послухавши їх, ви стривожилися. Мені дуже прикро.

— Ні, ні. Геть ні. Її милість і справді трохи говорила те… те, що може видатися дивним, але я на це не зважала. Анітрохи! Мені злегка запаморочилося. Одначе, благаю вас, не варто пов’язувати одне з іншим! Її милість