Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

На третій день перебування в Альвгеймі нам нарешті пощастило. Знову зустрівши нас біля воріт, високий ельф скривив губи в нещирій посмішці:

— А-а-а, хранителька знань. Прошу.

Я здивовано перезирнулась з Асом. Звідки ельф знав про те, що я була бібліотекаркою? Знизавши плечима, ми рушили було до входу, аж тут Аса зупинив вартовий.

— Тільки валькірія. Наказ Головного Хранителя.

— Вона під моїм захистом, — нахмурився Ас.

— Такий наказ, — вів своє вартовий. — Або так, або ніяк.

В грудях похололо від поганого передчуття. У Асгейра теж, якщо судити з виразу обличчя. Але...

— Іншого виходу немає, — прошепотіла я, щоб ельфи не почули. — Якщо щось станеться, я покличу тебе і протримаюсь до твого приходу.

— Єво... — почав було він, але я похитала головою і поклала долоню йому на щоку.

— Вір мені. Вір у мене. Я зможу постояти за себе.

Важко зітхнувши, Ас на мить прикрив очі і лише потому кивнув. Вони були темніші за грозове небо навесні.

— Клич мене при найменшій загрозі. Я прийду.

Я вірила йому. Знала, що його не зупинить ні варта, ні магія — ніщо.

Опустивши руку, я відвернулась і рушила до ельфа, що досі чекав на мене за порогом. Він задумливо переводив погляд з мене на Аса, і, коли я порівнялась і ми пішли по доріжці між будівлями, сказав:

— Ви найменше схожа на валькірію з усіх, бачених мною раніше.

— Ви бачили багато валькірій? — відчужено поцікавилась я, розглядаючи будинки, пишно прикрашені ліпниною.

Перший був похмурий і сірий, наче випалена до попелу земля. Над входом висіла табличка з написом «Гельгейм», а по боках стояли дві гранітні фігури, що нагадували вже бачених мною манналів з розкритими пащами.

— Достатньо, — озвався хранитель. — То що саме ви шукаєте?

— Все про богиню Соль.

Ельф скосив на мене очі. Ми саме проходили повз будинок з блакитного каменю, що імітував лід. Царство холоду і льодових велетнів — Ніфльгейм.

— Тоді нам сюди, — сказав він, розвернувся і повів мене між двома пройденими будинками. За ними на невеличкому пагорбі височіла бібліотека, набагато вишуканіша і пишніша за дві попередні — Асгард.

— І чому я не здивована? — пробурмотіла я собі під ніс.

Ельф з розумінням всміхнувся.

— Одін не терпить, коли його не возвеличують. То чому саме Соль? Про цю богиню нічого не відомо останні два десятки років. Вона зникла.

— Це частина мого навчання в школі валькірій, — ухильно відповіла я.

Хранитель хмикнув, але відчинив важкі дубові двері й галантно виставив руку, пропускаючи мене вперед. Я увійшла до скарбниці знань найвищих богів і зачаровано охнула.

Це дійсно нагадувало храм. Двоповерхова будівля, що здавалась невеликою ззовні, всередині тягнулась на сотні метрів обабіч і вгору. Схоже, її розширили за допомогою заклинань. Дерев’яні сходи спіраллю закручувались угору. Всюди височіли довжелезні шафи з рівними проходами між ними, а стелю вкривав розпис, що нагадував європейський середньовічний собор у моєму рідному світі. Однак замість ікон на небесно-блакитному фоні зобразили богів Асгарду.

Від Одіна в центрі півкругом розходились постаті десятків богів і богинь. Відкривши рота, я крутила головою на всі боки, розглядаючи грізного Тора, прекрасного Бальдра, мудру Фрігг, красуню Фрейю. У віддаленні розгледіла і знайомі обличчя — Вьор, Луїзи-Лофн, а ще... матері.

Соль.

Пальці смикнулись, ніби у спробі схопитися за неї, як мала дитина чіпляється за мамині ноги. Змушуючи себе стояти непорушно, я не відривала погляду від її обличчя і знаходила все більше спільних рис. Таке саме світло-коричневе волосся. Той самий розріз очей і лінія брів. Навіть губи. Лише колір очей, ніс і підборіддя були іншими.

Проте найбільше відрізнявся вираз обличчя. Художник чомусь зобразив Соль манірною і зверхньою, хоча навіть Фрігг — єдина дружина Одіна — дивилась на всіх з безкінечним терпінням.

— Ви вірно відгадали, — перервав тишу ельф. — Богиня, довкола якої зображено світіння — Соль.

Здригнувшись, я відірвала погляд від материного обличчя і озирнулась на хранителя. Він же хитнув головою, щоб я йшла за ним, і рушив вздовж книжкових стін.

— Збереглось не так багато згадок про богиню Сонця — зі зрозумілих причин. Але я спробую щось віднайти.

— Чому її вигнали з Асгарду? — спитала я, прямуючи за ним.

Ельф трохи помугикав, пригадуючи, а сам тим часом вже витягнув першу товсту книгу з третьої полиці знизу. Я ж затамувала подих, ловлячи кожне його слово.

— Наскільки пам’ятаю, Соль була однією з тих, кого не вдовольняла присутність людей в Асгарді. Вперше Одін запросив мага на службу безпосередньо до себе десь триста років тому — я тоді був ще хлопчиськом, але новина розлетілась по всіх світах. Де це бачено, щоб мідгардцям дозволяли жити серед богів?

Пробігшись очима по змісту, він продовжив:

— Всі обговорювали це. Хтось був за, бо мідгардці, що не володіли магією, потребували надто багато опіки і захисту.