Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

class="p1">Кожен шостий єврей, який загинув під час Голокосту (загалом близько 1 мільйона людей), походив з України. Мабуть, найбільш відомий епізод Голокосту з найбільшою кількістю жертв стався в Бабиному Яру на околицях Києва. Протягом двох днів автоматні черги зондеркоманди 4а з айнзатцгрупи «С» за підтримки місцевої та німецької поліції вбили там 33 761 єврейського мешканця Києва. Розстріли відбулися 29–30 вересня 1941 року за наказом Курта Еберхарда, генерал-майора та військового коменданта Києва, який вчинить самогубство в американському ув’язненні після завершення війни.

Еберхард наказав організувати масовий розстріл євреїв як відплату за диверсії, здійснені радянськими таємними агентами. За п’ять днів після того, як 19 вересня впав Київ, бомби, закладені перед відступом радянських військ, знищили низку найбільших будівель у центрі міста. Як і очікувалося, німецьке військове командування розмістило там свої структури, тож вибухами вбило чимало старших німецьких офіцерів. Нацистська пропаганда стверджувала, що німці вели війну на сході проти «єврейської комуни», як пропагандисти називали радянський режим, пов’язуючи єврейське походження і комуністичні переконання деяких його ранніх лідерів. З погляду німецької влади, існував прямий зв'язок між радянськими агентами та євреями. Їхня пропаганда наголошувала на цьому зв’язку після вступу вермахту до Львова, Кременця та інших міст і містечок Західної України. Там НКВС розстріляло тисячі в’язнів, багато з яких були місцевими українцями та поляками, перед тим як залишити міста й відступити на схід. Німці заохочували місцевих мешканців до єврейських погромів як «відплату» за радянські звірства. Чимало українців піддалося на цю провокацію, або навіть вітало її. Однак уже з серпня окупанти змінили свою політику: рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер санкціонував убивство єврейських жінок і дітей та знищення цілих єврейських громад. Погромів більше було недостатньо: євреї мали померти.

«Євреї міста Києва та околиць! — писалося в листівках, що поширювалися в Києві наприкінці вересня. — У понеділок, 29 вересня, ви повинні з’явитися на 8-му годину ранку з вашим майном, грошима, документами, цінностями та теплим одягом на Дорогожицькій вулиці, поруч з єврейським цвинтарем. Неявка карається смертю». Єврейські мешканці Києва — здебільшого жінки, діти та літні люди, оскільки чоловіків призвали до армії, — вважали, що їх збиратимуть для переселення і не заподіють ніякої шкоди. Наступного дня був Йом Кіпур, День Спокути. Тих, хто відгукнувся на заклик, завели у ворота єврейського цвинтаря, змусили віддати документи та цінності, роздягли догола, а потім розстріляли групами по десять чоловік на схилах яру. Вбивства в Бабиному Яру ввійшли чорним рядком у світову історію. Це була перша спроба знищити єврейську громаду великого міста в Європі. Але події Бабиного Яру не були цілком унікальні. Наприкінці серпня німецький батальйон поліції розстріляв понад 23 тисячі євреїв, здебільшого біженців із Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини. У жовтні близько 12 тисяч євреїв Дніпропетровська було розстріляно в яру на околицях міста, на майбутньому місці будівництва Дніпропетровського національного університету. У грудні та сама доля спіткала близько 10 тисяч євреїв Харкова в приміщеннях тракторного заводу, що був гордістю радянського проекту індустріалізації.

Румунський диктатор Іон Антонеску, який повернув собі Північну Буковину та Бессарабію, які Сталін змусив його віддати 1940 року, та взяв під контроль Одесу й частину Поділля, ставився до євреїв з тим самим презирством та жорстокістю, що і його нацистські господарі. У жовтні 1941 року, подібно до епізоду із Бабиним Яром, Антонеску наказав стратити 18 тисяч євреїв на знак відплати за підрив радянськими агентами будівлі, де розташовувався румунський військовий штаб в Одесі, та загибель старшого румунського офіцера. Загалом в Одесі та її околицях під час румунської окупації загинуло від 115 до 180 тисяч євреїв. Під час Голокосту в його румунському виконанні загинуло від 100 до 150 тисяч буковинських та бессарабських євреїв. Більшість галицьких євреїв, як і польські євреї, які проживали в генерал-губернаторстві, померли протягом 1942 року, провівши місяці в гетто, створених за наказами нацистів, ізольовані від решти населення. Діючи за наказами командирів німецької поліції, українські та єврейські поліцаї (останні діяли в межах гетто) оточували та відправляли до таборів смерті тих, хто пережив перші місяці війни. Керуючись частіше жадібністю, ніж антисемітизмом, місцеві мешканці часто намагалися скористатися бідою своїх єврейських сусідів, або здаючи їх владі, або захоплюючи їхню власність. Але більшість людей просто робили вигляд, що їх це не стосується, і намагалися вижити за будь-яку ціну.

Голокост в Україні відрізнявся від Голокосту в Центральній та Західній Європі також тим, що ті, хто намагався врятувати євреїв, засуджувалися не лише до арешту, а й до страти. Те саме було і з членами їхніх сімей. І все ж таки багато людей намагалися врятувати своїх сусідів-євреїв. На сьогодні держава Ізраїль визнала понад 2500 громадян України «Праведниками народів світу» за переховування євреїв під час Голокосту. Цей перелік не повний і досі зростає. Одним із людей, які відсутні в ньому, був митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, який переховував сотні галицьких євреїв у своїй резиденції і в монастирях. У лютому 1942 року він надіслав листа до Гіммлера, протестуючи проти використання української поліції в облавах та знищенні євреїв. Лист не дав результатів. Ті, хто доправив відповідь Гіммлера митрополиту, сказали йому, що, якби не його вік, він був би розстріляний. За кілька місяців Шептицький видав своє знамените пастирське послання «Не убий» про святість людського життя. Його читали в усіх греко-католицьких церквах і багато хто сприйняли як засудження Голокосту. Імені Шептицького немає в списку «праведників», бо влітку 1941 року він вітав захоплення німцями Галичини після двох років радянської окупації. Які б надії не покладали Шептицький та його співвітчизники на німецьке правління, ці очікування зникли дуже швидко.

Суворість окупаційного режиму відрізнялася в різних частинах українського Lebensraum. Румуни, які ніколи особливо не претендували на Одесу та околиці, але мріяли про повернення Трансільванії, що утримувалася Угорщиною, просто грабували Південну Україну, вивозячи звідти все, що можливо. Німецька політика й ставлення до українців були дещо м’якшими під військовою адміністрацією та в колишніх австрійських володіннях.

Найгірше було в рейхскомісаріаті «Україна». Людиною, відповідальною за деякі з найжахливіших злочинів, скоєних нацистським окупаційним режимом в Україні, був рейхскомісар України Еріх Кох. Кремезний та крикливий, з вусами в гітлерівському стилі, 45-річний Еріх Кох був партійним гауляйтером у Східній Пруссії. Він мав репутацію жорстокої людини та вмів досягати мети. В Україні його завданням була експлуатація ресурсів та депопуляція території. Він ставився до українців так само, як європейські колонізатори ставилися до африканців та азійців у своїх заокеанських колоніях, заявляючи: «Жоден німецький