Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

— Я можу сама, — кажу, спантеличена його діями.

— Навіщо мучитися самій, якщо я можу допомогти? — спокійно відповідає він, знімаючи з мене черевик і піднімаючи на мене погляд. Його темні очі ловлять мої.

Я хочу щось сказати, але Тимофій раптом випалює:

— Емі, я тут подумав… Я хочу, щоб ти переїхала до мене.

Я завмираю.

Він усе ще сидить навпочіпки переді мною, поклавши долоні мені на коліна. Його погляд серйозний.

— Ти це зараз серйозно?

— Більш ніж. Я не зможу спати, знаючи, що ти тут одна й тобі може знову стати погано.

— То, може, ти ще й на роботу ходити не будеш, щоб слідкувати за мною? — роздратовано питаю, намагаючись піднятися.

Тимофій миттєво відступає, але все ж допомагає мені.

— Емі, до чого тут слідкування? Я хвилююся за тебе. Ти живеш одна. А раптом тобі знову стане погано, а я навіть не зможу потрапити у твою квартиру? А так хоча б частину дня я буду поруч.

Він говорить м’яко, спокійно.

Але я не можу вгамувати роздратування. Як він узагалі уявляє наше спільне проживання після всього, що між нами було?

— Навіть якщо ти не погодишся, я буду приїжджати після роботи й залишатися в тебе на ніч. По суті, переїду до тебе. Такий варіант мене теж влаштовує, — заявляє Тимофій, стоячи позаду мене.

Я різко розвертаюся, відкриваю рот, щоб обуритися, але він піднімає руку, зупиняючи мене:

— А якщо ти мене не впустиш, я буду ночувати біля твоїх дверей.

І дивиться так, як той кіт із “Шрека”. Ох, і як тут не погодитися?

— Добре, — випалюю, перш ніж мій мозок встигає це усвідомити.

— Добре? — перепитує він із недовірою.

— Дорошенко, я хіба не українською сказала? Не біси мене, бо зараз передумаю.

— Мовчу, — відповідає він, нахабно всміхаючись. — Тоді завтра після прийому у лікаря я допоможу тобі зібрати речі, і ти переїдеш до мене.

— Угу. Тільки спати ми будемо окремо, — кажу серйозно, схрещуючи руки на грудях.

— Як скажеш, — він піднімає руки в жесті капітуляції, але в куточках губ ховається хитра посмішка. — Сьогодні я залишуся в тебе.

— Добре, спатимеш на дивані, — бурчу. — Я в душ.

— Може, тобі допомогти? — турботливо запитує він.

Я дивлюся на нього з такою злістю, що він відступає на крок.

— Ні так, ні.

Тимофій лише зітхає, а я, як дурепа, ховаю посмішку й іду в ванну.