Читати книгу - "Обитель героїв"

Слова не розходилися у Фросі з дією: горбок гречки заворушився і відтіля виповз големчик, набувши цілком звірячої подоби. Він спробував гризнути лжестряпчого за палець, але промахнувся й затих. Терц відгородився від киселевого монстра серветкою і зітхнув з полегшенням. Водночас серед «супутників» почався рух. Оцтове «сяйво» майже цілком стекло на стіл, чорна «тінь» наблизилася до вурдалака впритул, а біле «ім’я» коливалося, немов роздумуючи: розсипатися, чи, навпаки, ущільнитися.

— Отже, колеги! Комплекс зовнішніх обставин: горбатий в’яз, фаза місяця, кут падіння місячного променя, поховання на чужині — все це призвело до неприродного збудження одного з гаснучих «супутників». Тінь підсилилася! А в тіні, як ми вже з’ясували, зосереджена частка фізичного тіла. Тому наш вурдалачок — практично суцільне тіло! Голодне, зле, тупе… Дикий звір, не побоюся цього слова! Дух затухає, тому здебільшого упир спить у могилці, зберігаючи жалюгідні крихти «сяйва» для періодів активності, для полювання, — а імені, як концентратові особистості, постійно загрожує розпад. Вурдалак жадає м'яса, крові, оскільки такий раціон ідеальний для підтримки імені! В «номені» розташоване коріння особистісної пам’яті, без пам'яті упиреві погано, він чіпляється за спогади про себе колишнього, боячись стати абсолютним тілом, що жере і спить — а отже, ще крові! Ще м'яса!

Анрі озирнулася. Ні, ніхто в їделні не зацікавився збудженим ораторством гроса. Дрейгури мирно підкріплювалися, змінюючи один одного за дальніми столами; поодинокі некроманти з числа мешканців Чуриха й зовсім не звертали на Фросю ніякої уваги. Схоже, демонстрації такого штибу були тут звичайним явищем. Ну й добре, бо в малефика розгорілися очі — колегу Андреа зараз від гросмейстера за вуха не відтягнеш.

Але ж грос, подруго, не заради оплесків публіки промови виголошує. Він щиро бажає, щоб слухачі зрозуміли, вдумалися… До спільного експерименту готує?

Мабуть.

— Ось інший приклад, — відібравши у вігіли недоїдену квасолю та шматочок шніцеля, Ефраїм вправно змайстрував руїни замку. — Не упир, а привид. Ходить ночами, стогне, вимагає помсти за підступне вбивство…

Големчик втратив подобу вурдалака, став хистким і прозорим, як аркуш паперу перед свічкою. Він видерся на руїни, став у величну позу й заголосив тоненьким фальцетом, схожим на комариний писк. З писку часом пробивалося: «О, жах! О, пам'ятай про мене!» — щоб знову скотитися в невиразність.

— У цьому випадку ми також маємо ряд зовнішніх впливів — насильницька смерть, прив'язаність до місця, прокляття або пристрасть-домінанта, — що призвели до неприродного порушення духу. Тінь розпалася, привидові земна плоть ні до чого, цілком достатньо ефірної подоби… А дух знай стогне, тероризуючи навколишніх, з єдиною метою: підтримка гаснучого «імені»! Для нього чужа пам’ять, точніше, ерзац-пам’ять у вигляді чуток, пліток і легенд — як м'ясо для упиря. Пам'ятають, отже, існую!

Големчик заморився стогнати й зажурено присів на край тарелі. Поруч тупцювала його жовтенька копія, кличучи пальцем білу й презирливо пирхаючи в бік чорної купки перцю.

— Третій випадок, тобто активізація посмертного імені, елементарний і не потребує ілюстрування, — підбив підсумок розчервонілий Фрося. Якби великому скульпторові Джерому Лустреллі знадобилася модель для статуї Мислителя Щасливого, що відкриває композицію «Врата пекла», грос підійшов би ідеально. — Це одержимість! Той унікальний вид одержимості, яку навіть досвідчені екзорцисти трактують як божевілля. Тінь розпалася, і фізичний образ невідновний. Дух вичерпався, і поява привида виключена. Але ім’я! Збережене ім’я! Міцне в силу колишніх подвигів, або слави, або народної пам’яті… Процвітаючи й після смерті об’єкта, воно заволодіває розумом сторонньої людини. Жертва відтепер вважає себе Нихоном Сивочолом або Адольфом Пельцером, привласнює факти чужої біографії, міняє спосіб життя… «Номен»-паразит частково відроджує зруйновану структуру двох колишніх партнерів: одержимий іменем стає зовні схожий на обраний ідеал, дух одержимця підсилюється вторинними еманаціями духу ідеалу… М-м… Колеги, вам не здається, що я захопився?

— Що ви! Зовсім ні! — відповів малефік.

— Здається, — кинула вігіла.

— А ви будь-який кисіль оживити можете? — запитав лже-стряпчий. — Чи тільки вівсянку?

Гросмейстер Ефраїм устав з-за столу.

— Тоді будемо вважати сніданок закінченим і підемо працювати! — бадьоро виголосив він.

* * *

Конрад насилу пригадав, що crepundia старо-реттійською — амулет. Чому раптом пульпідор надумав іменувати свій медальйон древнім, напівзабутим словом, та ще й жіночого роду — залишалося загадкою. Втім, Рене — юнак з дивацтвами.

— Дуже прошу вас висловлюватися ясніше. Щоб уникнути чого?

— Та що ж ви жили з мене тягнете?! — викрикнув горбань і підвівся на стременах, зробившись вищим. — Не можна допустити, щоб вона потрапила до рук Чорної сторожі! Не можна допустити повернення крепундії в Майорат! Якщо зі мною трапиться лихо, благаю: нехай Дозор розбереться!

— Заспокойтеся, вони не посміють напасти. Нас більше, ми добре озброєні…

— Ви думаєте, їх усього четверо? — Рене з гіркотою гмикнув.

«Чого ж ти раніше мовчав, сучий сину?!» — хотів сказати барон, але прикусив язика. Витримка фон Шмуців, крім братика Хальдріґа, славилася споконвіків. Не дивно, адже на гербі роду, де було зображене червлене поле бою і сталеві ножиці, сяяв розважливий девіз предків: «Сто разів відміряй!»

Хіть-не-хіть доводилося відповідати.

Дорога так само повільно повзла вгору. Здавалося, до вершини пагорба рукою подати — аж ні, вершина манячіла попереду, дивовижним чином віддаляючись у міру наближення до неї подорожан. Над головами, у височині, кружляв орел-скоропад, видивляючись здобич.

— І скільки їх?

— Не важливо! Важливо, щоб крепундія дісталася Дозорові Сімох. Це дивовижна сутність; гадаю, єдина серед подібних. Вона схожа на зуб. Я такий собі чарівник, але я все-таки пульпідор. Розумієте: зуб!

Барон мимохіть кивнув, намагаючись не дратувати запального горбаня.

Що тут незрозумілого? — зуб, він і є зуб…

— Зовні — тверда кістка, всередині — м’яка пульпа. Жива! І вона вмирає. А я не в змозі проникнути всередину, допомогти, вилікувати… Це головне з умінь пульпідора, але я не можу! Натомість вона ночами сама приходить до мене. Зводить з розуму, навіває сни; я замкнений у темниці кошмару. Я змушений проживати її життя знову й знову, знаючи трагічний фінал заздалегідь!

Рене забивав фрази, як цвяхи. Він повернув голову до барона: навіть шори не зуміли спотворити схвильованого, зосередженого обличчя. Різко проступили вилиці, брови вперто зведені до перенісся. Овал Небес! Горбань не бреше: медальйон дійсно навіває чужі сни. Вночі він був на шиї Конрада. Он звідки з’явився спійманий Тирулегою снуль!

— Вона вмирає, я відчуваю. Їй треба допомогти! Це неймовірна цінність, але якщо вона повернеться в Майорат або потрапить у лихі руки… Умирати, служачи ідолом для тупих шибайголів і посміховиськом для навколишнього світу? Умирати, ставши