Читати книгу - "Дім дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я обернувся і побачив на порозі батька — з осоловілими очима, скуйовдженим волоссям, у сорочці та джинсах, заляпаних багнюкою.
— Привіт, татку.
— Я хочу поставити тобі просте й пряме запитання, — сказав він, — на яке хотів би почути просту й пряму відповідь. Де ти був минулої ночі? — Я побачив, що йому важко тримати себе в руках.
Я вирішив, що годі вже брехати.
— Та все в нормі, татку. Я був у своїх друзів.
Мені здалося, що поруч зі мною вибухнула граната.
— УСІ ТВОЇ ДРУЗІ ВИГАДАНІ! — заволав батько, мало не посинівши від злості, і швидко підійшов до мене. — Дуже жаль, що ми з матір’ю послухалися отого схибленого психіатра і привезли тебе сюди, бо ця поїздка обернулася повною катастрофою! Останнім часом ти тільки й робив, що брехав мені! А тепер іди до себе і збирай манатки. Ми вирушаємо наступним поромом!
— Стривай, татку…
— А коли ми повернемося додому, ти сидітимеш під замком, аж поки ми не знайдемо тобі нового психіатра, а не повного ідіота, як лікар Голан!
— Батьку!
Промайнула думка про те, що мені, можливо, доведеться навіть тікати від нього. Я уявив собі, як він силоміць тримає мене, гукаючи про допомогу, а потім завантажує мене на пором у кайданках та гамівній сорочці.
— Я з тобою не поїду, — сказав я.
Його очі звузилися, і він нахилив голову, наче не розчув. Я повторив те, що сказав, як раптом у двері хтось постукав.
— Забирайтеся геть! — вигукнув батько.
Та стук повторився, і цього разу більш настійливо. Він кинувся до дверей, рвучко розчинив їх — і на сходовому майданчику я побачив Емму з кулькою блакитного вогню на долоні. Поруч із нею стояла Оливія.
— Привіт, — сказала Оливка. — Ми прийшли побачитися з Джейкобом.
Батько ошелешено витріщився на них.
— Що це за…
Дівчата протиснулися повз нього до кімнати.
— Що ви тут робите? — засичав я на них.
— Та ми хотіли лише познайомитися, — відповіла Емма, сліпуче всміхаючись моєму батьку. — Останнім часом ми досить близько познайомилися з вашим сином і тому визнали за доречне прийти до вас із дружнім візитом.
— Гаразд, — сказав батько, зиркаючи то на Емму, то на Оливію.
— Він і справді дуже гарний хлопець, — продовжила Оливка. — Такий хоробрий!
— І вродливий! — додала Емма, підморгнувши мені. І, немов іграшку, перекотила кульку вогню з долоні на долоню. Батько витріщився на неї, мов заворожений.
— Т-т-т-ак, — погодився батько. — Безперечно, Джейкоб — гарний хлопець.
— Ви не проти, якщо я зніму черевики? — спиталася Оливка і, не чекаючи відповіді, зняла їх — і вмить злетіла під стелю. — Дякую. Тут мені значно зручніше.
— Це мої приятельки, татку. Ті, про яких я тобі розповідав. Знайомся: це Емма, а під стелею — Оливка.
Він гойднувся і відступив на крок.
— Мабуть, я ще не прокинувся, — розгублено мовив він. — І недивно, бо я так стомився…
З підлоги піднялося крісло і підпливло до нього, супроводжуване чимось вправно замотаним у медичний бинт.
— Ну то присядьте, будь ласка, — сказав Мілард.
— Гаразд, — відповів батько і сів.
— А ти що тут робиш? — спитав я Міларда. — Ти ж маєш лежати й одужувати.
— Та так, випадково опинився поблизу. — Він підняв угору сучасного вигляду пляшечку з пігулками. — Мушу сказати, в майбутньому навчилися виробляти просто чудові знеболювальні таблетки!
— Татку, знайомся, це Мілард, — сказав я. — Ти його не бачиш, бо він невидимий.
— Приємно познайомитися.
— Аналогічно, — відповів Мілард.
Я підійшов до батька і став навколішки біля стільця, на якому він сидів. Його голова злегка сіпнулася.
— Я їду, татку. Певний час ми не бачитимемося.
— Невже? І куди ж це ти їдеш?
— У подорож.
— У подорож, — повторив батько. — І коли ж ти повернешся?
— Сам не знаю.
Він похитав головою.
— Точнісінько, як твій дідо. — Мілард налив у склянку води із крана і приніс йому, а батько простягнув руку і, як нічого не було, взяв її так, наче летючі склянки з водою — то є цілком буденна річ. Мені здалося, що він і справді гадав, що все це йому сниться. — Що ж, добраніч, — сказав він і підвівся, притримуючись за стілець, а тоді почвалав до своєї спальні. Зупинившись на порозі, він обернувся і поглянув на мене.
— Джейку!
— Слухаю, татку.
— Будь обережним, добре?
Я кивнув. Він зачинив двері. І через кілька секунд я почув, як його тіло гепнулося на ліжко.
Я сів і потер руками обличчя, не знаючи, що й гадати.
— Ну як, ми допомогли тобі? — спитала Оливка, висячи під стелею.
— Навіть не знаю, — відповів я. — Мабуть, ні. Згодом він прокинеться і подумає, що всі ви йому наснилися.
— Можеш написати йому листа, — запропонував Мілард. — Напиши йому все, що захочеш, — однаково він не зможе нас наздогнати.
— Та я вже написав листа. Але це не доказ.
— Ага, — мовив Мілард. — Тепер я зрозумів твою проблему.
— Мені б твою проблему, — сказала Оливка. — От якби й мої батьки любили мене настільки, що стривожилися б, коли я пішла з дому!
Емма стала навшпиньки і потиснула Оливії руку. А потім сказала:
— Я можу надати доказ.
З невеличкої торбочки, що висіла на паску її плаття, вона видобула знімок і подала його мені. На тому фото Емма була разом із моїм дідом, коли він був ще молодим. Вся її увага була прикута до нього, а він думав про щось інше. То був сумний і прекрасний знімок, і в ньому відобразилася маленька дещиця того, що я знав про їхні стосунки.
Шановний Франкліне!
Мені було надзвичайно приємно зустрітися з вами. На цьому фото я та ваш батько; воно зроблене тоді, коли він тут жив. Гадаю, цього вистачить, щоби переконати вас, що я й досі жива, а історії Джейкоба — не вигадка.
Деякий час Джейкоб подорожуватиме зі мною та моїми друзями. Ми турбуватимемося про безпеку одне одного, як ніхто. Колись, коли небезпека минеться, він повернеться до вас — даю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім дивних дітей», після закриття браузера.