Читати книгу - "Острів Дума"

— 14 —

Ваєрмен повернувся з мікрокасетником. Вручив диктофон мені.

— Мені неприємно просити тебе начитати контракт сюди, але мушу. Тут всього лиш дві сторінки. Якщо зможеш, зроби це до пополудня.

— Гаразд. А якщо якісь із моїх картин продадуться, ти в долі, друже. П’ятнадцять відсотків. Досить жирно для правника.

Він відкинувся на спинку стільця, регочучи і крекчучи одночасно.

— Por Dios![250] Якраз у ту мить, коли я вирішив, що нижче в житті мені вже не впасти, мені повідомляють, що я став сраним агентом при таланті! Перепрошую за жаргон, міс Істлейк.

Вона не звертала уваги, лише суворо вдивлялася у Затоку, де — крізь найвіддаленішу, найсинішу мару виднокраю — на північ, до Тампи, сунув танкер. Цей вид мене вмент причарував. Судна в Затоці, як правило, так і діяли на мене.

Щоб перемкнутися увагою до Ваєрмена, я зробив зусилля.

— Оскільки саме ти за все це відповідаєш, отже...

— Херню ти верзеш!

— ... отже мусиш бути готовим до того, щоб достойно сприйняти свою долю, як годиться чоловіку.

— Я візьму десять відсотків, хоча й цього буде занадто. Погоджуйся, мучачо, або почнемо торгуватися з восьми.

— Гаразд. Десять так десять. — І ми потисли один одному руки над всіяною недоїдками тацею Елізабет. — А також даси мені знати, якщо почнуться якісь зміни з твоїм... — Я показав на його червоне око. Котре виглядало вже не таким червоним, як раніше.

— Звісно. — Він взяв завацяний контракт. Змахнув крихти і вручив папери мені, відтак нахилився вперед, звісивши руки собі між колін, уставившись мені в обличчя понад імпозантною полицею грудей Елізабет. — Якщо мені знову зробити рентген, що він покаже? Що куля стала меншою? Що вона зникла?

— Звідки мені таке знати.

— Ти ще працюєш з моїм портретом?

— Так.

— Не зупиняйся, мучачо. Прошу, не зупиняйся.

— Я й не збираюся. Але не покладай аж таких великих надій, о’кей?

— Не буду, — тут йому майнула якась нова думка, жахливо схожа на тривогу, висловлену Даріо. — А якщо раптом так станеться, що блискавка вдарить у Велику Ружу і дім разом з усіма картинами згорить ущент? Що, як ти гадаєш, тоді станеться зі мною?

Я похитав головою. Не хотілося навіть думати про таке. Я метикував, як би спитати Ваєрмена, чи можна мені піднятися на горище Ель Паласіо і пошукати там один такий собі кошик (він був ЧЕРВОНИМ), та вирішив не питати. Щодо того, що кошик там є, я не мав сумнівів, але сумнівався, чи мені дійсно хочеться взнати, що в ньому лежить. Дивні речі відбувалися на острові Дума, до того ж я мав причини не всі з них вважати добрими, але до багатьох з них мені не хотілося застосовувати ніяких дій. Якщо я не торкатимуся цього, либонь, і воно мене не торкатиметься. Більшість своїх картин я відправлю з острова заради дотримання миру і спокою; й обов’язково продам їх, якщо знайдуться покупці. Я не відчував туги, дивлячись як їх відвозять. Мене вони хвилювали тільки під час їх творення, а готові вони важили для мене не більше за жорсткі напівкруглі мозольні нарости, що я їх, бувало, зчищав по краях великих пальців на ногах, аби у серпневу спеку в кінці трудового дня на якомусь будівельному майданчику мені не муляли робочі черевики.

Серію «Дівчина і Корабель» я притримав не через якусь особливу прихильність, а лише тому, що вона не була закінчена; ці картини ще залишалися живою плоттю. Я зможу виставити і продати їх пізніше, а поки що хай побудуть там, де зараз, у Малій Ружі.

— 15 —

Повернувшись додому, я не побачив на обрії жодного судна та й бажання малювати в мене зникло, мов і не було. Замість того я начитав текст контракту на Ваєрменів диктофон. Хоч я не був юристом, але в іншому житті встиг підписати добрячу купу контрактів, тож цей мене вразив своєю простотою.

Того ж вечора я знову поніс диктофон і папери до Ель Паласіо. Ваєрмен готував вечерю. Елізабет сиділа у Порцеляновій вітальні. Застигла на доріжці чапля — щось на зразок неофіційної домашньої тваринки — зловісно-осудливо вдивлялася знадвору своїми очима-буравчиками. Надвечірнє сонце заливало кімнату світлом. Однак світлом воно не було. У Порцеляновому містечку панував розгардіяш, люди й тварини валялися абияк, будинки зсунулися до чотирьох кутів бамбукового столу. А плантаторський маєток з колонадою взагалі було перекинуто. Поряд, у кріслі з виразом капітана Блая на обличчі сиділа Елізабет, здавалося, вона натякала мені, щоб я розставив фігурки як слід.

Я аж підстрибнув, почувши за спиною голос Ваєрмена.

— Тільки-но я розташую порцеляну хоч якось осмислено, вона все змітає. Скинула додолу вже цілу купу статуеток і вони побилися.

— Вони цінні?

— Деякі, але не в тім справа. Притомною вона пам’ятає кожну з них. Знає і любить. Бувало, підходить і питається, де Бо Піп[251]... або Кочегар.., а мені доводиться казати їй, що вона їх розбила, і тоді вона цілий день у печалі.

— Бувало, підходить...

— Так. Авжеж.

— Піду я, певне, додому, Ваєрмене.

— Малюватимеш?

— Сподіваюся, — я обернувся до розгардіяшу на столі. — Ваєрмене?

— Я тут, vato.

— Чому вона все тут так нівечить у такому стані?

— Гадаю... тому що їй нестерпно бачити це в такому стані.

Я вже був відвернувся, аж тут він поклав мені руку на плече.

— Я волів би, щоб ти не дивився зараз на мене, — промовив він ледь стримуваним голосом. — Я зараз сам не свій. Виходь у центральні двері, а там двором, якщо хочеш потрапити на берег. Підеш?

Я пішов. А діставшись додому, працював з його портретом. Той вдавався добре. Я маю на увазі, був гарним. Я бачив його лице таким, ніби воно хотіло вийти з рамки. Виринути. Нічого особливого, але гарно. Завжди найкраще, коли нічого особливого. Я пам’ятаю, що почувався щасливим. Умиротвореним. Мушлі мурмотіли. Права рука мені чесалася, проте стиха, десь глибоко. Чорним прямокутником зяяло вікно на Затоку. Раз я сходив донизу й з’їв сандвіч. Увімкнув радіо й знайшов станцію «Кістка», там Джей Гайлз[252] співав «Тримайся своєї любові». Що особливого