Читати книгу - "Жорстоке небо"

— Ні, Ельдаре Юліановичу, ні, я про таке навіть не думав! — не моргнувши, збрехав Авер’янов. Насправді він жодного разу не замислювався над тим, що за «ліквідацію» доведеться розплачуватися з власної кишені, і тепер намагався уявити, скільки коштуватиме замовне вбивство. — Пілот зараз у лікарні у Франції, — несміливо додав він. — У Європейському шпиталі ім. Жоржа Помпіду.

— І що?

— Із цим будуть якісь проблеми?

— Ні, — відмахнувся Гараган і криво всміхнувся: — Боїшся, що доведеться платити за Шенгенську візу?

«Боюсь, щоб ваш «ліквідатор» не облажався у Євросоюзі».

Несподівано мільярдер нахилився до переднього сидіння і щось неголосно промовив над вухом водія. Автомобіль почав сповільнюватись.

— Я хочу попросити ще дещо, — внутрішньо напружившись, сказав Авер’янов.

Гараган роздув ніздрі:

— Ти серйозно? Покайся, злидню! — він розсміявся низьким клекотливим сміхом. — Того, що ти щойно ляпнув, достатньо, щоб я закопав тебе під отим туалетом, — Авер’янов не зразу зауважив, що «Rolls-Royce» спинився, з’їхавши на узбіччя; за кілька метрів від авто височіла автобусна зупинка, з північного боку її стіну підпирала купа злежалого снігу, далі звивалась розтоптана до тванюки стежина, що впиралась у бетонний туалет із перекошеними дверима.

Водночас щось у голосі Ельдара підказувало Григорію, що на цей раз багатій жартує. Збагнувши, що Ельдар Гараган не відмовляється від задуму приватизувати концерн «Аронов», Авер’янов також усвідомив, що потрібен Гарагану, без нього олігарх не впорається, а тому, набравшись сміливості, попрохав:

— Я хотів би, щоб, коли все владнається і небезпека мине, ви посприяли тому, щоб Анато…

Гараган вибухнув:

— Слухай, костогризе, ти можеш говорити нормальною мовою?! Можеш нормальні слова використовувати?

Росіянин облизав губи, відчуваючи, що піт виступає на обличчі — на скронях, на лобі і навіть на верхній губі:

— Допоможіть усунути Реву, коли все вляжеться.

Постукуючи пальцями по сидінню, Ельдар Гараган перебирав у голові варіанти.

— Він думає виходити на пенсію? — негучно запитав мільярдер.

— Ні… наскільки я знаю, то ні.

— То як ти хочеш, щоб я його усунув?

— Він не справляється, — запекло випалив Авер’янов.

— Це не тобі вирішувати.

— Він не справляється вже зараз!

Гараган зазирнув просто в очі Авер’янову (на цей раз росіянин витримав без зусиль), зробив двозначний жест рукою, наче відмахуючись від невидимої мухи, і відвернувся до вікна.

— Я подумаю, — знехотя погодився він.

— Дякую! — вперше за поїздку на обличчі росіянина блиснуло щось, схоже на посмішку.

— А тепер забирайся, — продовжуючи дивитись убік, наказав Гараган.

— Що?

— Вйобуй на хрін з мого автомобіля, — тихо, але виразно звелів мільярдер.

— Але моя машина… вона… — Авер’янов розгублено закліпав. — Я навіть не знаю, де ми.

— Он там автобусна зупинка. Запитаєш у людей.

Григорій хотів запротестувати, але у дзеркальці заднього виду нарвався на погляд водія. Повівши очима, той дав зрозуміти, що пасажиру краще зійти і не випробовувати долю. Авер’янов похнюплено пробурмотів слова прощання і, захопивши пальто, залишив «Rolls-Royce». Тільки опинившись на вогкому лютневому вітрі, він побачив, що спітнів, що штани під задницею потемніли від вологи.

«Rolls-Royce Phantom» повагом відчалив від узбіччя, перетнув три смуги, розвернувся на найближчому розвороті і помчав у напрямку Києва.

Авер’янов натягнув пальто, голосно вилаявся і взявся шукати в телефоні номер для виклику таксі.

У салоні фешенебельного «Фантома» Ельдар Гараган, заплющивши очі, тер пальцями скроні. Не розтуляючи повік, він випростав м’ясисту руку до таці з виноградом, зірвав кілька ягід, після чого одну по одній переправив їх до рота.

— От як із ними вести справи? — смакуючи виноградом, озвався мільярдер. — Він не настільки молодий, щоб не пам’ятати початок дев’яностих. І не настільки старий, щоб про них забути. Може, злидень дурний і не в’їжджає, що не можна кожної декади починати все спочатку, що часи, коли ти міг завалитись із трьома «калашами» на завод і забрати його собі, давно минули? Га?

Шофер, що виявився єдиним слухачем монологу, ні поглядом, ні порухом голови чи плечей не реагував на озвучені запитання. Правда, Гараган і не чекав на відповідь. Застиглими очима він спостерігав за безликими, знебарвленими холодом полями, що мелькали за вікном.

— Скажена країна. Дикі люди. Я не можу тут працювати. Тут неможливо вести бізнес. Це бісовий нескінченний коловорот. Ти щось береш, а за тобою вже стоїть хтось молодший, із цівками слини до колін, охочий забрати це собі. І так без кінця, так без кінця… Кожні п’ять років підростає нове покоління голодних придурків.

Водій «Фантома» німував, зосередившись на дорозі.

39

15 лютого 2013, 16:56 (UTC +1) Париж, Франція

До зали для нарад ніхто з них не повернувся. Другу половину дня Марсель і Діана гуляли Парижем, петляючи незліченними мостами, які розкинулись над Сеною, неспішно пройшовши весь шлях від острова Святого Луї, розташованого просто навпроти Нотр-Дама, до Ейфелевої вежі.

Після обіду розпогодилось. Під ногами все ще лежало чимало снігу, який під прямими сонячними променями починав швидко танути, перетворюючись на великі й місцями глибокі калюжі, проте над головою сяяло сонце, а рівний, помірний вітер, наче двірник, що підмітає подвір’я, прочистив небо, відігнавши хмари за горизонт.

Коли сонце зайшло, а на небі з’явилися перші зірки, обоє відчули, що зголодніли, і заскочили до першої кав’ярні, яку помітили неподалік метро «Bir Hakeim». З вікон було видно Ейфелеву вежу, на якій поступово засвічувались вервечки різнокольорових вогнів ілюмінації.

Замовивши страви, Марсель Лакруа вирішив, що Діана достатньо заспокоїлась, щоб повернутись до сварки під час ранкової наради.

— Ти хоч усвідомлюєш, що своїми копаннями підставляєш літак?

Діана задивилась у вікно на витягнутий у небо шпичак Ейфелевої вежі, гріючи пальці на келиху із щойно принесеним гарячим глінтвейном. Її обличчя пашіло живим теплом після спонтанного ураганного сексу і тривалої прогулянки під відкритим небом. Вона не відповіла, лише непевно знизала плечима.

— Ти граєшся з вогнем, — продовжив француз. — І ВЕА, й EASA шукають, на кого перекласти провину за катастрофу. Потрібно кинути когось на розтерзання пресі й публіці, хай навіть для проформи. Якщо причина не в поганій видимості і не в пілотах, то є ймовірність, що щось негаразд із вашим літаком. Навіть якщо це не так, нишпорки з агенції авіаційної безпеки можуть вчепитися в цю версію. А коли