Читати книгу - "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

— Ja, mein Kind, das kannst du[165], —добродушно підтвердив старий граф.

Мері осміхнулась і зробила недбалий кніксен.

Тільки-но опинившись за дверима, Ольга вхопилась за голову: «О боже, я не витримаю! Не витримаю! Вже п'ять місяців ні дня, ні години не було, щоб вони мене не мучили…»

«Та ніхто тебе не мучить, — заспокоювала вона себе, стискаючи скроні долонями й поволі ходячи прохолодним вестибюлем. — Ти для них чужа, найнята людина, про тебе ніхто й не думає. Просто такі вони є… Господи, як самотньо серед чужих людей… Але Мері зла, — раптом крикнуло щось у ній, — зла й ненавидить мене. Їй подобається мене мучити, і вона це вміє. Освальд просто пустун, а Мері зла… Графиня пихата й ображає мене, а Мері — злюка… А я ж так хотіла любити цю дитину! Я ж із нею цілий день, цілий день! Господи, скільки років мені тут іще жити?»

У коридорі хихотіли дві покоївки. Побачивши Ольгу, вони замовкли й привітались, відвівши погляди. Ольгу аж заздрість шпигнула, що вони можуть сміятись; вона хотіла була звисока наказати їм щось, але не придумала що. «От би жити з цими дівчатами, — майнуло в голові. — Вони там до півночі регочуть, вовтузяться, жартують; і лакей Франц із ними, щохвилини то одна вересне, то друга… боже, яка гидота!» Мимохіть зринув огидний спогад: учора вона застала Франца з посудницею в порожній кімнаті для гостей, поряд із її спальнею. Він так по-дурному шкірився, застібаючись, що вона з люті мало не вдарила його своїм маленьким кулачком.

Ольга затулила руками обличчя. «Ні, ні, я тут не витримаю! До-ре-соль-ре, до-ре-соль-ре… Ці покоївки хоч якось розважаються! Вони хоч не такі самотні, не мусять обідати з панами, вони теревенять цілий день, а ввечері потихеньку співають на подвір'ї… Якби вони хоч на вечір приймали мене до гурту!» З солодкою млістю зринула в пам'яті пісня, яку дівчата вчора співали в два голоси під старою липою:

Болить моє серденько,

Болить воно, хоч плач.

Відчинивши вікно, Ольга з повними сліз очима слухала їх і півголосом підспівувала. Вона все пробачила їм і з палкою приязню простягала до них руки. «Дівчата, я ж така сама, як і ви. Я теж у наймах, і я з вас найнещасніша!»

Найнещасніша, повторювала собі Ольга, ходячи туди й сюди по вестибюлю. Як це сказав граф? «Міс Ольга, ви забагато говорите на уроках; ви збиваєте дитину з пантелику своїми… безнастанними… повчаннями. Я просив би вас… поводитися з нею… трохи ласкавіше». Вона проказувала слово за словом, щоб не згубити з них ні краплинки гіркоти. Зціплювала кулаки, згоряючи від гніву й муки. Так, це її помилка: вона занадто серйозно сприймала роль виховательки. Приїхала сюди, до замку, в якомусь гарячковому захваті, наперед закохана в дівчинку, виховання якої мали довірити їй. Ревно взялася за навчання, була завжди старанна, ретельна, підготована; вона так глибоко вірила в значення освіти — а тепер насилу розбирає із знудженою Мері начатки арифметики та граматики, раз у раз дратується, б'є щиколотками по столу, а тоді в сльозах вибігає з класної кімнати, де лишається переможницею норовлива й ледача Мері. Спочатку Ольга радо бавилася з дівчинкою, сповнена палкого завзяття й по-дитячому захоплена її іграшками; та врешті помітила, що грається сама під холодним, знуджено-глузливим поглядом малої. Ігри минулись, і відтоді Ольга ходила за своєю вихованкою, мов тінь, не знаючи, про що з нею говорити, чим її розважити. Вона приїхала, сповнена просто жертовного бажання любити, бути лагідною і терплячою; а тепер гляньте, як палають її очі, як шпарко й нерівно б'ється серце, здатне відчувати вже тільки біль, але не любов. «Поводитися… трохи… ласкавіше, — повторювала Ольга, і все її тіло аж терпло. — Боже, чи я спроможна?»

Вона ходила туди й сюди між залізних опудал-рицарів, раніш таких кумедних для неї, і щоки її горіли від хвилювання, їй спадали на думку тисячі відповідей на графові докори; зринали в голові сповнені гідності, рішучі й горді слова, які раз назавжди здобули б їй повагу в цьому домі. «Ваша світлість, — могла б вона сказати з високо піднесеною головою, — повірте, я знаю, чого домагаюсь. Я хочу навчити Мері серйозно ставитись до життя й бути вимогливою до себе; хочу зробити з неї людину, яка не дозволяє собі хибних вчинків. Ідеться не про фальшиву ноту, ваша світлість, а про фальшиве виховання; я могла б не любити Мері, а тому й не помічати її хиб, та коли я її люблю, то буду вимоглива до неї, як до себе самої…»

Її очі ще палали й серце горіло від недавньої образи, коли вона подумки промовляла все це; та власні слова підбадьорили її, Ользі полегшало, і вона твердо вирішила, що незабаром, завтра ж таки поговорить про це з графом. Він не лихий, часом буває навіть великодушний, а крім того — він же так мучиться! Якби тільки не отой гнітючий погляд його страшних, безбарвних, вирячених очей за скельцями пенсне!..

Вона вийшла надвір, і її засліпило сонце. Кам'яні плити, щойно политі водою, блищали й парували.

— Стережіться, мадемуазель! — раптом гукнув ламкий хлоп'ячий голос, і ту ж мить просто в білу Ольжину спідницю плюхнув мокрий футбольний м'яч. Освальд захихотів, але зразу й умовк, побачивши, як ужахнулась бідна дівчина; спідниця була геть забруднена. Ольга трохи підняла її і, нічого не сказавши хлопцеві, схлипнула. Освальд почервонів і, затинаючись, почав виправдовуватись: — Я… не бачив вас, мадемуазель.

— Beg your pardon, miss[166], — озвався Освальдів гувернер містер Кеннеді, що в білій сорочці й штанях лежав на траві. Він враз схопився, ляснув Освальда по потилиці й знову ліг.

Ольга не бачила нічого, крім своєї зіпсованої спідниці; вона так любила цей білий костюм! Без жодного слова вона повернулась і ввійшла в дім, ледве-ледве стримуючи плач.

Сльози душили її, коли вона відчиняла двері до своєї кімнати. А переступивши поріг, застигла з круглими від подиву очима, не розуміючи, що тут діється: посеред кімнати сиділа на стільці сама графиня й дивилась, як покоївка порпається в одежній шафі…

— A, c'est vous?[167] — кинула графиня, не озираючись.

— Oui, madame la comtesse[168], — насилу вимовила Ольга: їй перейняло дух.

Покоївка вийняла з шафи оберемок одягу.

— Ні, тут нема, вельможна пані.

— Ну, гаразд, — відказала графиня, важко підвелась і рушила до дверей. Остовпіла Ольга навіть не здогадалася дати їй дорогу. Графиня зупинилась за три