Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.

Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під'їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.

– Піди, – каже цар кучерові, – подивися, що там таке?

Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:

– Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.

Цар сам підійшов, подивився на них і каже:

– Беріть їх у коляску.

Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім'я Васильки.

Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий – стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, тепершіня цариця, люто зненавиділа їх.

Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.

Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.

– Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?

Жінка каже:

– Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.

Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.

Проситься дяк:

– Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.

– Читай, брате, – дозволяє цар.

Ну, і ночує дід у церкві, читає.

Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:

– Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!

Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа – гнати дяка з церкви. Та він одне робить – читає!

Тут біжать три жандарми із шаблями:

– Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!

А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.

Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.

Плаче та промовляє:

– Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.

Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.

Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:

– Дозвольте, ваша царська величність, сказати.

– Говори, брате, – цар каже.

– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.

– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.

Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати. Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.

Коли посеред ночі з'являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:

– Геть із нашого місця!

Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали – нічого йому не можуть зробити. Зникло це – з'явилися змії вогненні, кричать:

– Тікай! Церква горить!

А вона ніби й справді горить – огонь так і сиплеться. А він усе читає.

Зникли оці змії, з'являються чорти:

– Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!

Та він не слухає нікого, усе читає.

Коли раптом зникло оце усе, і з'являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:

– Чи живлющої я вам води дістала?

Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.

– Який жаль! Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!

Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.

Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото – в один краєчок хустинки, а срібло – у другий, у вузлик.

Йде він до царя і доповідає:

– Дозвольте, ваша царська величність, сказати?

– Говори, брате, – цар каже.

– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.

– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.

Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:

– Геть із церкви!

Він одне робить – читає.

Гнали, гнали – не вигнали. Вони й зникли. З'явилися тоді чорти.

– Тікай! – кричать. – Тікай, бо оце все у пекло провалиться!

А він собі одне робить – читає. Вони його огнем засипали – церква так і горить, і на нього самого полум'я сиплеться, а він одне робить – читає.

Гнали, гнали – не вигнали. Та й зникли чорти – хтозна де й поділися.

І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.

– Тепер, – каже, – я, любі мої синочки, праведної води дістала!

Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот – вони й ожили.

– Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте – не запивайте і спіть – не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.

Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.

Коли півні заспівали, вона й каже:

– Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.

А він не вірить і все коло неї сидить. Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

– Чи не було дяка?

Кажуть:

– Не було.

Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов