Читати книгу - "Вершник без голови"

Перетворення відбувається швидше, ніж у пантомімі. Скинуто серапе — і очам відкривається постать, на яку могла б позаздрити сама Геба;[65] летить на траву сомбреро — і ми бачимо чарівну голівку, гідну різця Канови.[66]

Чудова картина постає серед широкої зеленої галявини, наче оправлена в раму з колючих рослин, волохаті віти яких — мов руки, простягнуті на захист того витвору.

Бездоганної будови кінь, що ніби завмер, звівшись на задні ноги, роздимаючи ніздрі й сягаючи землі довгим пишним хвостом, і прекрасна вершниця, чия зовнішність і постава сповнені величі та шляхетності, являють собою немовби єдину мальовничу статую.

Напрочуд гарна поза вершниці. Вона напівсидить у сідлі, напівстоїть у стременах, тож добре видно кожний вигин її тіла, а злегка напружені руки й ноги лише додають йому виразності.

Всупереч тому, що вона тільки-но казала, на обличчі її не помітно страху. Не тремтять губи, анітрохи не поблідли щоки. Навпаки, вся вона випромінює кохання і впевненість, мов горда орлиця, що чекав на свого орла.

Може, хтось назве цю картину перебільшеною. Тим часом вона цілком узята з життя і змальована за живими спогадами, бо я мав не одну нагоду закарбувати її в пам'яті.

Аж раптом увесь вигляд молодої мексиканки блискавично змінюється: вона впізнав вершника, що сягнистим скоком виїжджав на галявину. Її ввело в оману золоте шитво. Цей вершник у мексиканському вбранні — не Моріс Джеральд, а Мітель Діас!

Радість у її погляді миттю згасав. Вона мляво опускається в сідло, і тепер її поза сповнена байдужості, за якою прихована зневіра, а з уст її злітає зітхання — та ні, не зітхання, а болісний стогін.

Але й тепер на її обличчі нема й тіні страху — тільки розчарування і холодна зневага.

Койот озивається перший:

— О, сеньйорито! Хто б міг сподіватися зустріти вашу милість в такому глухому закутку! Тішите своєю вродою ці колючі чагарі?

— А вам що до того, доне Мігелю Діасе?

— Нерозумне запитання, сеньйорито! Ви ж знаєте, що мені до того. Вам добре відомо, як шалено я вас кохаю. Дурний тільки був, що освідчився в цьому й віддався вам у рабство. Оце ж бо й розхолодило вас так скоро.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре. Я ніколи не казала, що кохаю вас. Я захоплювалась вами як верхівцем і так вам і сказала, та це не давало вам права витлумачувати ті мої слова по-своєму. Я мала на думці тільки вашу вправність, а не вас самого. Та й минуло вже три роки. Я була тоді просто дівчам, того віку, коли такі речі збуджують нашу уяву, коли ми ще не досить розумні й більше цінуємо зовнішній блиск, а не душу людини. Тепер я доросла жінка, і мої погляди зовсім змінилися… так, як і мало бути.

— Чорт забирай, чому ж ви сіяли в мені облудні надії? Пригадуєте, того дня, коли таврували худобу, — я тоді переміг найлютішого бика й приборкав найдикішого коня з табунів вашого батька, коня, до якого жоден вакеро не наважувався навіть підійти… Так от, того дня ви всміхалися до мене, і в очах ваших світилось не просто захоплення, ні. Не заперечуйте, доньє Ісідоро! Я чоловік досвідчений і з виразу обличчя міг угадати ваші тодішні почуття. Тепер вони змінились, а чому? Тому що ви скорили мене своїми чарами, а точніше — тому що я здуру сказав вам про це, і ви, як і кожна жінка, дізнавшись про свою перемогу, збайдужіли до мене. Саме так, сеньйорито, саме так.

— Ні, не так, доне Мігелю Діасе. Я ніколи ні словом, ні поглядом не говорила вам про кохання і думала про вас лише як про досконалого верхівця, справжнього кабальєро. Ви тоді здавалися мені таким, а може, таким і були. Та ким ви стали тепер? Ви знаєте, що кажуть про вас і тут, і в нас на Ріо-Гранде?

— Я не принижуся до того, щоб відповідати на обмови, хоч би звідки вони йшли — від фальшивих друзів чи від брехливих ворогів. До того ж я приїхав сюди не давати пояснення, а вимагати їх.

— Від кого?

— Від вас, прекрасна доньє Ісідоро.

— Надто ви самовпевнені, доне Мігелю Діасе! Подумайте, сеньйоре, з ким ви розмовляєте. Не забувайте, що я…

— …Дочка одного з найгордовитіших плантаторів у Тамауліпасі і небога такого ж самого плантатора в Техасі. Я про це не забуваю. Не забуваю й про те, що колись і я мав гасієнду, а тепер ловлю диких коней. Чорт забирай, то й що? Ви не з тих жінок, що зневажають чоловіка, нижчого становищем. У ваших очах бідний мустангер може важити не менше, ніж власник сотні табунів. Натура у вас широка, і я маю певний доказ цього!

— Який доказ? — швидко спитала молода мексиканка, вперше виявляючи занепокоєння. — Що то за доказ широкої натури, яку ви так чемно мені приписуєте?

— Оцей миленький лист, що в мене в руці. Його написала донья Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос такому ж, як і я, торговцеві кіньми. Гадаю, нема потреби показувати його ближче. Ви ж, певне, й так його впізнали?

Донья Ісідора впізнала свій лист — це видно було з того, як вона нервово сіпнулась у сідлі й метнула гнівний погляд на Діаса.

— Сеньйоре, як він потрапив до вас? — запитала вона, не приховуючи обурення.

— То байдуже. Головне — що він у мене, бо я давно хотів мати такий доказ. Не тому, що ви знехтували мною, — це я й так добре знаю, — а тому, що закохалися в іншого. Тут про це ясно говориться, ясніше й не скажеш. Ви хочете подивитись у його гарні очі? Тисяча чортів! То ви їх більше ніколи не побачите!

— Доне Мігелю Діасе, як це розуміти?

Голос молодої мексиканки ледь помітно затремтів, неначе вона чогось злякалася. Та й не дивно: обличчя Койотове в ту хвилину могло настрахати хоч кого.

Помітивши її переляк, він сказав:

— Ви недаремно боїтеся. Коли вже ви, люба моя,