Читати книгу - "Адвокат негідників"

Зустрічаємося на обід в порожньому кафетерії, я вражений тим, як він виглядає. Він сильно, навіть занадто сильно, схуд. Обличчя його змарніле й бліде, очі випромінюють біль і розпач самотнього знеможеного чоловіка.

— Я виставив будинок на продаж, — беручись до їжі, каже він. — Не можу там залишатися, надто багато спогадів. Вона ввижається мені на кухні. Я відчуваю, ніби вона спить поруч зі мною. Чую, як вона сміється в телефон. Вдихаю запах її лосьйону для тіла. Вона всюди, Себастьяне, і вона не зникає. А найгірше — нічого не можу з собою вдіяти, постійно згадую ті останні кілька секунд, постріли, зойки і кров. Я так себе звинувачую в тому, що щось пішло не так. Часто я опівночі виходжу надвір і йду до дешевого мотелю, сплачую там шістдесят баксів і до світанку вдивляюся у стелю.

— Мені шкода, Дуґу, — кажу я. — Ви точно ні в чому не винні.

— Знаю. Але не думаю раціонально. До того ж я ненавиджу це кляте місто. Щоразу, як бачу копа, чи пожежника, чи працівника сміттєприбиральної служби, я починаю проклинати Сіті і недоумків, які ним керують. Не можу я більше сплачувати податків цій владі. Тому я їду.

— А ваша сім’я?

— Я зустрічатимуся з ними, коли забажаю. Вони мають жити власними життями. Мені ж варто подбати про себе, так би мовити, почати все спочатку десь в іншому місці.

— Куди поїдете?

— Наміри міняються щодня, наразі я зупинився на Новій Зеландії. Якнайдалі, куди я можу дістатися. Мабуть, я відмовлюся від громадянства і не платитиму тут податків. Я змучений старий чоловік, Себастьяне, і я маю поїхати звідси.

— А як же процес за цивільним позовом?

— Я не збираюся судитися. Я хочу, щоб ви якнайшвидше усе владнали. Дідько, та зобов’язання Сіті — усього мільйон. Вони ж його виплатять, так?

— Гадаю, так. Я ще не обговорював з ними угоду, але судитися вони не хочуть.

— Чи є шанси отримати більше, ніж мільйон?

— Можливо.

Він повільно робить ковток чаю і піднімає очі на мене.

— Як?

— Я дещо накопав на департамент поліції. Дещо по-справжньому огидне. Вимагання — ось про що я думаю.

— Мені подобається, — каже він з першою і єдиною посмішкою. — Можете зробити це пошвидше? Я хочу забратися звідси. Мене тут усе пригнічує.

— Спробую.

Коли мій мобільний озивається після півночі, це не може бути дзвінок, на який я хочу відповідати. О 00:02 таки відповідаю — дзвонить Напарник.

— Привіт, босе, — слабким голосом каже він. — Мене намагалися вбити.

— Ти в нормі?

— Не зовсім. Трохи попікся, але все буде гаразд. Я у шпиталі, католицькому. Треба поговорити.

Пристібаю «Ґлок 19» під ліву пахву, вдягаю товсте пальто і фетровий капелюх та мчу на парковку по свою стареньку мазду. За десять хвилин уже заходжу до шпитального відділення невідкладної допомоги і вітаюся з Юком Садлером, одним із найпідступніших адвокатів міста. Юк ошивається по відділеннях швидкої в пошуках потерпілих-клієнтів. Наче стерв’ятник, він тиняється по коридорах, видивляється розгублених родичів, надто переляканих, щоб мислити тверезо. Частенько за сніданками й обідами у шпитальних їдальнях він забиває баки пацієнтам з переламаними кістками. Торік він побився з водієм евакуатора, який намагався підкупити родичів постраждалого в автомобільній аварії. Заарештували обох, а до газет потрапило тільки фото Юка. Адвокатська колегія роками на нього полювала, та надто вже він спритний.

— Твій приятель далі по коридору, — показує він, наче є одним з пенсіонерів-волонтерів у рожевому жилеті. Його справді якось зловили вбраним у такий жилет, коли він вдавав із себе консультанта. А ще його ловили одягнутим в білий комірець і чорний жакет — він вдавав священика. Юк — упертий мерзотник, але я ним захоплююсь. Він діє у темних і каламутних водах закону, тож у мене з ним чимало спільного.

Напарник у халаті сидить на оглядовому столі, права рука забинтована. Обдивляюсь його і кажу:

— Ну, розповідай.

Він виходив з цілодобового ресторанчика, де готують курятину з собою, з їжею для себе і своєї мами. Сів у фургон, здав назад, і та клята штуковина вибухнула. Вибуховий пристрій, ймовірно, з розряду бензинових, ймовірно, прикріплений до бензобака і приведений в дію дистанційно з одного із автомобілів неподалік. Напарнику вдалося вибратися, він пригадує, як кинувся на асфальт в охопленій полум’ям куртці. Він відповз подалі і дивився, як фургон перетворюється на вогняну кулю. Невдовзі наспіли копи і пожежні, усе закрутилося. Він не міг знайти свій телефон. Лікар розрізав на ньому куртку, його занесли у швидку. Коли його привезли до відділення невідкладної допомоги, хтось подав