Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

192
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу" автора Девід Саттер. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 135
Перейти на сторінку:
побачення за весь цей час.

Корягіна зупинилася перепочити й раптом почула позаду якийсь стукіт. Вона повернулась і побачила, що її наздоганяє дідуган на візку, запряженому конем. У візку стояли бідони, які він віз до табору — мабуть, для відходів. Під’їхавши ближче, візок зупинився, і Галина спитала старого, чи не підвезе він її до табору. Той погодився й навіть допоміг їй завантажити сумки.

«Звідки в російських жінок стільки сил? — сказав дідуган. — Кажуть, що жінки — слабка стать. А бач, скільки сумок доперла на гору. Та ще й на підборах. У гості їдеш?»

«Так», — відповіла Корягіна.

«Чоловік?»

«Так».

«Політичний?»

«Не зовсім. Я не знаю, як пояснити».

«Мабуть, шукав правду і знайшов щось не там, де треба. Вони цього не люблять. Тут у таборі повно розумних, і завжди було. Тут їх називають демократами. Вони на все готові заради правди. Тільки кому ти її доведеш, цю правду? А скільки йому дали?»

«Сім. І п’ять років заслання».

«Отакої! Це ж стільки води спливе. Роки не повернеш. Та ще й здоров’я. Звідси ніхто ще не вийшов здоровим. Та й тобі стільки лиха... Діти є?»

«Троє синів».

«Троє? А ким він працював?»

«Психіатром».

Старий спантеличено подивився на Корягіну.

«Чого ж йому не вистачало, що він правду став шукати?»

«Він шукав правду і говорив правду, діду. Він казав, що психічно здорових людей запроторюють до спеціальних психлікарень, що з них глузують і поводяться як із хворими».

«Навіщо їх туди запроторюють?»

«Щоб їх не судити — як Ви кажете, за політику і за правду. Вони вважають, що психічно нормальні люди не можуть виступати проти влади, що так можуть робити лише психічно хворі. Мовляв, незадоволених політикою людей у нас немає, є просто хворі».

Старий, схоже, був ошелешений.

«Та чого ж він добився? Йому присудили дванадцять років, а кажуть, що заслання ще гірше, ніж табори».

«Що я можу сказати? Лише одне: будь-який вчинок, зроблений людиною заради блага іншої людини, не є марний, тим більше, коли його роблять самовіддано, за наказом серця».

Старий замовк, а потім, коли вони спускалися з пагорба через густий ліс, заговорив про своє життя. У селі, сказав він, ніхто нічим не переймається. Куди не подивишся — скрізь байдужість і пиятика. Сусіди безперервно п’ють і б’ються.

Зрештою Корягіна потрапила до управління трудової колонії «Перм-37», де її прийняв співробітник КДБ.

«Я вважаю важливим, — сказав він, — що ми намагаємося переконати Анатолія Івановича стати на шлях виправлення. Якщо він це зробить, гадаю, ми зможемо переглянути вирок і, можливо, відправимо його працювати на “хімію”. Подумайте про тривалу розлуку з Вашим чоловіком і про те, як це вплине на ваших дітей і на матір Анатолія».

«Як я, на Вашу думку, маю переконати його?»

«Ви жінка».

«Я приїхала сюди не для того, щоб умовляти свого чоловіка покаятися в якихось неіснуючих гріхах. І не маю наміру шантажувати його своєю жіночою слабкістю. Анатолію немає в чому каятися».

Переконавшись у своїй нездатності схилити Галину на свій бік, офіцер КДБ відпустив її, і невдовзі вона зустрілася з Корягіним.

Анатолій був вражений, побачивши дружину, і ледь міг говорити, а Галина не змогла стримати сліз. Нарешті, коли вони трохи заспокоїлись, Анатолій розповів про умови в таборі. Начальство, сказав він, робить усе можливе, щоби спровокувати в’язнів на вчинки, які формально виправдовували би покарання. Хліб роблять із черствих залишків, які перемелюють і випікають повторно. В’язні його майже не їдять, знаючи, що він не має жодної поживної цінності. Впродовж усього літа практично не дають жодних овочів і фруктів, навіть цибулі або часнику. Ті, хто перебуває в таборі більше року, страждають від захворювань шлунку та нирок, а також від жахливої нестачі вітамінів. До самого Анатолія у начальства особливе ставлення. Його примусили носити смугасту робу та займатися прибиранням у забороненій зоні між мурами табору, де за будь-який зайвий рух у нього стрілятимуть без попередження.

«Я не прагнув досягти якоїсь великої мети, — говорив він. — Я просто відчував свою відповідальність як лікар, який має запобігати зайвим стражданням. Мені була нестерпною думка, що професію, до якої я належу, використовують не в гуманних цілях, а як засіб покарання людей. Тепер вони роблять усе, що може зламати мою волю. Якщо їм почне це хоча б трохи вдаватися, це буде кінець. Я тоді не зможу поважати самого себе».

Невдовзі після побачення з дружиною становище Анатолія різко погіршилося. Наприкінці жовтня Олег Михайлов, викрадач літака, почав нападати на інших в’язнів і часто жорстоко бив їх. На протести людей начальство не реагувало, і невдовзі стало зрозуміло, що Михайлов є просто знаряддям у руках адміністрації.

Корягін вирішив організувати страйк на табірному підприємстві з вимогою усунення Михайлова. Страйк тривав два тижні. Корягіна та ще десятьох в’язнів посадили до карцерів. Карцер у таборі «Перм-37» фактично був бетонною холодильною камерою площею в 3,2 квадратного метра.

Впродовж п’ятнадцяти днів Корягін потерпав від голоду й безсоння, вештаючись карцером у якомусь заціпенінні. Подекуди він провалювався в сон, але майже одразу прокидався від холоду. Під кінець терміну перебування в карцері його викликали до управління колонії на розмову з двома співробітниками КДБ. «Анатолію Івановичу, — сказав один із них, — у Вас була хороша робота, сім’я, діти. Що Вас спонукало зайнятися антирадянською діяльністю? Ви зробили помилку. Якщо Ви це визнаєте, все може владнатись».

«Я не розмовляю з агентами КДБ, — сказав Корягін, — і раджу вам відмовитися від подальших спроб».

Після цього Корягіна на шість місяців посадили до табірної в’язниці. Умови там були кращі, ніж у карцері. Він сидів у камері, а не в бетонній коробці, а замість нар тут було ліжко. Харчів теж було трохи більше. Проте, за винятком виходу на зарядку, Корягін не міг залишати камери.

У квітні 1982 року термін його перебування у в’язниці завершився, але до табору його не відпустили. Навпаки — дали ще два додаткових терміни в карцері за відмову спілкуватися з КДБ. Із карцеру Корягін вийшов лише в травні.

Повернувшись до колонії, він виявив, що робочі норми на заводі підвищено, а в’язнів кидають до карцеру за першої-ліпшої нагоди. Коли ув’язнені відповіли на це голодуваннями, Корягін приєднався до них, і це спонукало адміністрацію посилити тиск на нього. Тринадцятого липня 1982 року він постав перед судом за непокору й отримав вирок — три роки в Чистопільській в’язниці.

За тиждень Корягіна залізницею привезли до Чистополя,

1 ... 84 85 86 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"