Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Червоний меблевий фургон повільно їхав містом; він був щільно зачинений, оббиті повстю двері на засуві; на обох його боках чорніли літери: «Брати Героші, Будапешт. Перевозимо різні вантажі». З люка в даху фургона вистромлялась голова солдата, що уважно розглядався довкола, а часом нахилявся і неначе щось гукав усередину. Солдат бачив освітлені кав'ярні, морозивні, по-літньому вбраних людей, але раптом його увагу прикував ще один меблевий фургон, зелений, що намагався випередити їх на широкому бульварі, але не міг проскочити. За кермом зеленого фургона сидів чоловік у солдатській формі, поруч нього — ще один, з автоматом на колінах, а отвір у даху був густо заснований колючим дротом.

Шофер зеленого фургона раз у раз сигналив, їдучи за червоним фургоном, що важко сунув містом. Аж як вони доїхали до перехрестя з великою вулицею, де було просторіше й вільніше, зелений фургон зміг випередити їх, прошмигнувши мимо, і солдат, що визирав з люка, помітив, як він звернув у широку вулицю, що вела на північ; а червоний звернув на південь — майже точно на південь. Обличчя солдата в люку ставало дедалі поважніше. Він був невисокий і щуплявий, з обличчя немолодий, і, коли червоний фургон проїхав ще трохи, він прокричав усередину фургона:

— Видно, ми вже виїздимо за місто, бо тут будинки стоять рідше!

Знизу відповів глухий гомін, і червоний фургон помчав швидше — аж несподівано швидко. Дорога була безлюдна й темна, в густому гіллі дерев зависла густа, солодка вогкість, і солдат у люку нахилився й гукнув:

— Будинків уже нема, путівець веде на південь!

Унизу закричали ще гучніш, а фургон помчав ще швидше. Солдат у люку був зморений, він уже давно їхав так, стоячи на плечах двох інших, а ті двоє були неоднакові на зріст, і від цього він стомився ще дужче, йому вже остобісіло так стояти, але він був найменший і найлегший, тож його й вибрали, щоб стежив за всім зовні. Довгий час нічого не було видно. Дуже довго, як здавалося йому,— і коли його смикали за ногу та питали, що там видно, він казав, що не видно нічого, тільки дерева над шляхом та поле в темряві. Потім він побачив на дорозі двох солдатів, що стояли коло мотоцикла й присвічували ліхтариком на топографічну карту. Коли великий фургон проїздив повз них, вони звели на мить очі. Далі солдат у люку знов якийсь час нічого не бачив, поки не трапилась колона танків, що стояла на дорозі. Один танк, мабуть, був несправний, бо під ним лежав танкіст, а другий світив йому карбідним ліхтарем. Повз фургон швидко пролітали назад сільські будинки, темні сільські будинки, потім вони об'їхали зліва колону вантажних машин, що їхала дуже швидко, в кузовах сиділи солдати. Вслід за ваговозами їхала маленька сіра машина з командирським прапорцем. Ця машина швидко випередила вантажні. Неподалік дороги коло стодоли сиділи навпочіпки солдати-піхотинці, видно, дуже потомлені; декотрі лежали на землі й курили. Потім проїхали через село, а трохи далі солдат у люку вперше почув постріли: праворуч дороги стояла батарея важких гармат, її товсті, задерті вгору стволи чорніли на тлі темно-синього неба. З них вихоплювалися криваво-червоні спалахи й кидали червонястий м'який відсвіт на стіни сусідньої клуні. Солдат у люку злякався: він ще ніколи не чув канонади, яке це страхіття! Він хворів на шлункову хворобу, дуже тяжку; звали його Фінк, він був у чині унтер-офіцера й служив буфетником у великому госпіталі поблизу міста Лінца на Дунаї, і йому стало страшно ще тоді, коли начальник послав його до Угорщини добути справжнього токаю — токаю, лікерів і якомога більше шампанського. Ніби шампанське можна добути тільки в Угорщині! Але унтер-офіцер Фінк був єдиний у госпіталі, від якого можна було сподіватися, що він відрізнить справжній токай від підробки; та й, кінець кінцем, де шукати справжнього токаю, як не в Токайській окрузі. Його начальник, полковник медичної служби Гінцлер, дуже любив справжній токай, але дбав, мабуть, насамперед про свого чаркового брата й партнера в скат, отого полковника Брессена, до якого мимохіть зверталися «пане фон Брессен» — таким аристократичним здавався він завдяки худому поважному обличчю й рідкісному ордену на шиї. Він, Фінк, удома сам тримав ресторанчик, знав людей і розумів, що це тільки через якісь хвастощі начальник послав його по півсотні пляшок справжнього токаю — програв, певне, заклад, на який підбив його полковник.

Фінк побував у Токайській окрузі й добув там п'ятдесят пляшок токаю — і то навіть справжнього, що дуже здивувало його — адже він був шинкар, шинкар у виноробському місті, й знався на винах. Він не дуже вірив у той токай, куплений у Токайській окрузі за справжній — повна валіза, ще й кошик. Валізу йому дозволили взяти з собою, вона стояла внизу в фургоні, а кошика не дозволили. В Сентдьєрді йому не дали на це часу, їх прямо з вагона перегнали в фургон, не допомогли ніякі протести, навіть посилання на хворобу, весь перон було оточено, нічого не допомогло, довелось перейти до фургона, що стояв перед вокзалом. Дехто почав обурюватись і кричати, але конвойні були глухі й німі.

Фінк боявся за свій токай — начальник був чоловік вразливий, коли йшлося про вино, а ще вразливіший, коли йшлося про те, що він називав своєю честю. Майже напевне він дав тому полковникові слово, що в неділю вип'є з ним токаю — або про щось подібне. Можливо, він назвав навіть точну годину. А був уже четвер — чи навіть п'ятниця — адже північ, мабуть, минула,— і вони їхали на південь, досить швидко, тож він ніяк не встигне привезти вино до неділі. Фінк боявся — боявся й свого начальника й полковника. Той полковник не подобався йому. Він знав про того полковника щось таке, про що нікому ще не розповідав і нізащо нікому не