Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

А ще торік Айвар аб Фердох з неабияким завзяттям відбивав поклони і королю, і членам королівської родини, і своєму попередникові, Деванові аб Ґринові. Тоді він був лише одним із шістдесяти восьми членів Поборчої Ради, до того ж обіймав там досить скромну посаду. Його обрання верховним поборником Святої Віри й головним проповідником Істинного Слова Дивового стало для Імара несподіванкою — причому несподіванкою вкрай неприємною. Імарів дід, король Лаврайн, навчав онука, що циніки та лицеміри, на зразок Девана аб Ґрина, хоч і гидкі через свою безпринципність, зате зручні та надійні, бо ними легко керувати — у кожного завжди знайдуться досить серйозні гріхи, щоб зробити його вразливим і поступливим. Найпомітнішим із таких гріхів покійного лорда Девана було злісне недотримання обов’язкової для всіх поборників обітниці цнотливості; власне, він і помер в одному з ханґованських борделів, переоцінивши витривалість свого старечого серця.

Зате Айвар аб Фердох гріхів за собою не мав. Він був ревним фанатиком, так само вимогливим до себе, як і до всіх інших, а єдине, що йому можна було поставити на карб, то це погорда, з якою він сприйняв свій стрімкий кар’єрний стрибок. Ставши другою, після короля, людиною на Лахліні (а за деякими ознаками, навіть першою), лорд Айвар розцінив це, як милість Небес, і поводився так зухвало, ніби верховним поборником його призначив сам Див. Працювати з ним було просто нестерпно. Імар радше погодився б мати справу з десятком таких негідників, як Деван аб Ґрин, аніж з одним Айваром аб Фердохом…

— Ваша величносте, — промовив верховний поборник, — я прибув на ваш виклик.

Насправді Імар його не викликав. Айвар аб Фердох приходив до нього щоранку й приносив на підпис цілу пачку документів. Вірніше, документи приносив не він сам, за ним їх ніс помічник, що зараз стояв на порозі королівського кабінету й переступав з ноги на ногу, не наважуючись увійти, як його начальник, без дозволу. Імар ствердно кивнув йому, помічник нарешті ввійшов, поклав грубеньку теку на край письмового столу, а потім, уклоняючись, позадкував до виходу й зачинив за собою двері.

Імар привільно розсівся в широкому м’якому кріслі і з деякою зловтіхою став спостерігати, як коротун Айвар аб Фердох вибирається на сидіння високого стільця, звідки його ноги не діставали до підлоги. Ще на початку цього року Імар наказав прибрати зі свого кабінету всі стільці, що пасували до зросту нового верховного поборника. Кілька разів лорд Айвар надсилав поперед себе лакея з підставкою для ніг, проте його, за королівським наказом, щоразу перехоплювала варта. Ходити ж по палацу в супроводі слуги з підставкою Айвар аб Фердох визнав нижчим своєї гідності, тому мусив примиритися з цією незручністю.

Вмостившись на стільці, верховний поборник розкрив теку й почав передавати королю документи, супроводжуючи їх докладними коментарями. Формально, до повноважень поборників належали лише питання чистоти віри і боротьби з чаклунством та відьомством, але на практиці це призводило до майже тотального контролю над усіма сферами державного управління. Зокрема, над фінансами — нібито для того, щоб уберегти королівську скарбницю від підробного чаклунського золота. Над торгівлею — щоб перешкоджати поширенню будь-яких товарів, виготовлених із застосуванням маґії. Над зв’язками з іншими країнами — адже всі вони перебували під владою чаклунів та відьом, а тамтешнє населення сповідувало єретичні віровчення. Також поборники мали великий вплив на охорону порядку та систему правосуддя, а чи не єдиною інституцією, яка вперто відмовлялась коритися їм, була армія і, особливо, флот. Військові офіцери — усі, за рідкісним винятком, представники шляхти, — бачили своїм головним командиром лише короля і не бажали виконувати накази вискочнів-простолюдців у багряних рясах.

Мабуть, саме в армійському середовищі Імар мав найбільше однодумців, проте вони старанно приховували свої погляди, отож відрізнити офіцерів, які вважали лахлінський шлях хибним, від тих, що просто ненавиділи поборників, було неможливо. А найприкріше полягало в тому, що досі ніхто — ні з армії, ні з цивільної знаті, — не відкрився Імарові, хоч його вільнодумство не було великим секретом. Упродовж останніх років у вищих колах подейкували, що після жінчиної смерті їхній король втратив віру, щоправда, жодна жива душа не здогадувалася, як глибоко він загруз у трясовині єресі. Якби поборники бодай запідозрили, що Імар не просто сумнівається в істинності Святої Віри, а вже давно зрікся її, його б не врятував навіть королівський сан. Звичайно, вони б не наважилися офіційно висувати проти нього звинувачення, це могло призвести до непередбачуваних наслідків, але напевно подбали б про те, щоб у результаті якогось нещасного випадку або внаслідок раптової хвороби трон чимшвидше звільнився для Імарового дядька Броґана. Хоча, треба зазначити, принц Броґан аб Лаврайн не влаштовував вище керівництво поборників ще більше, ніж Імар. Він був надзвичайно побожною людиною, що в поєднанні з діяльною натурою й неабиякою харизмою лідера робило його небезпечним суперником як для Айвара аб Фердоха, так і для всієї Поборчої Ради. Вони боялися його впливовості та популярності, а Імар ненавидів свого дядька всіма фібрами душі…

Тека перед верховним поборником поступово порожніла, а натомість зростала висота стосу паперів ліворуч від короля. Після ознайомлення з урядовими постановами та проектами указів він здебільшого підписував їх і лише деякі відхиляв або повертав на доопрацювання, вказавши свої зауваження. Хай і дуже неохоче, але Імар таки визнавав, що з державними справами лорд Айвар порається набагато краще, ніж це робив покійний Деван аб Ґрин, і за рік його керівництва урядом стан лахлінської економіки трохи поліпшився, хоч і залишався хронічно важким — утім, легким життя на Лахліні не було ніколи.

Нарешті дійшло до клопотань про помилування, і ті з них, що стосувалися людей, обвинувачених у єресі та потуранні чаклунству, Імар читав особливо уважно. Слідчі поборників дуже неохоче відпускати затриманих за відсутністю доказів провини, а Трибунали Святої Віри за останні чотириста років узагалі жодного разу не виносили виправдувальних вироків. У випадках, коли підсудних з тих або інших причин вирішували випустити на свободу, було заведено вдаватися до королівської амністії. На жаль, у питаннях, пов’язаних зі злочинами проти віри, Імар міг скористатися