Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Шарль подивився на дядька Фуршона з простодушним захватом, не мавши змоги здогадатися, до якої міри вороги генерала були зацікавлені підсунути в замок ще одного шпигуна.

— Генерал, мабуть, щасливий? — запитав старий. — Селяни тепер зовсім принишкли. Що він каже? Він завжди вдоволений із Сібіле?

— Один тільки пан Мішо усе чіпляється до пана Сібіле. Кажуть, що він-таки доб'ється його звільнення.

— Усе заздрощі! — зауважив Фуршон. — Б'юсь об заклад, що й ти хотів би побачити, як Франсуа дадуть відставку, а тебе замість нього призначать старшим камердинером?

— Ще б пак! Він тисячу двісті франків одержує,— сказав Шарль. — Тільки його не можна звільнити, він знає всі таємниці генерала…

— Як пані Мішо знала всі таємниці пані графині,— підхопив Фуршон, жадібно впиваючись в очі Шарля. — Скажи-но мені, хлопче, у пана й пані в кожного по своїй окремій спальні?

— Хай їм чорт! Без цього пан не любили б так пані,— сказав Шарль.

— А більше ти про це нічого не знаєш? — запитав Фуршон.

Але розмову довелося припинити, бо Шарль і Фуршон були перед кухонними вікнами.

На початку сніданку старший камердинер Франсуа, підійшовши до Блонде, сказав йому напівпошепки, але досить голосно, щоб його почув граф:

— Пане, хлопчисько від дядька Фуршона твердить, що вони, нарешті, спіймали-таки видру, і запитує, чи схочете ви її взяти, поки вони не віднесли її супрефектові у Віль-о-Фе.

Еміль Блонде, хоч і був професором містифікації, не мав сили не почервоніти, як дівчина, коли вона слухає трохи вільний анекдот, уже наперед знаючи його розв'язку.

— А, то ви сьогодні полювали на видру з дядьком Фуршоном! — вигукнув генерал, вибухаючи шаленим сміхом.

— В чому справа? — запитала графиня, збентежена сміхом чоловіка.

— Раз дядько Фуршон, — продовжував генерал, — перехитрив таку розумну людину, відставному кірасирові нема чого червоніти, що він теж полював на цю видру, надзвичайно подібну до третьої коняки, за яку пошта бере з вас гроші, хоч цієї коняки ви ніколи не бачите.

Крізь нові вибухи шаленого сміху генерал ще зміг сказати:

— Не дивуюся тепер, що ви змінили чоботи й штани, раз вам довелося поплавати… Мене його містифікація не так далеко затягла, як вас, я лишився на березі, а ви ж набагато й меткіші за мене…

— Ви забуваєте, мій друже, — зауважила пані де-Монкорне, — що я не знаю, про що ви розмовляєте.

Після цих слів, вимовлених з образою, яку збудила в графині зніяковілість Блонде, генерал став серйозним, і Блонде сам розповів про своє полювання на видру.

— Але, — сказала графиня, — коли в цих бідних людей насправді є видра, вони не такі вже винні.

— Звичайно! Тільки от уже десять років, як ніхто не бачив тут видри, — продовжував безжальний генерал.

— Пане граф, — сказав Франсуа, — хлопець присягається всіма клятвами, що він спіймав одну…

— Якщо вона у них насправді є, я їм за неї заплачу, — сказав генерал.

— Господь, — зауважив абат Бросет, — не міг би засудити Еги на те, щоб у них ніколи не водилися видри.

— О, пане кюре, — вигукнув Блонде, — коли ви ще й господа спустите проти мене…

— Хто ж там прийшов? — жваво запитала графиня.

— Муш, пані, отой хлопець, що завжди ходить з дядьком Фуршоном, — відповів камердинер.

— Нехай увійде… якщо пані дозволить? — сказав генерал. — Він, може, вас розважить.

— Треба ж, принаймні, дізнатися, в чому справа, — сказала графиня.

За кілька хвилин з'явився Муш у своїй майже повній голизні. Дивлячись на це уособлення злиднів в їдальні, де одне трюмо своєю ціною було б цілим скарбом для цієї дитини з босими ногами, голими литками, голими грудьми, невкритою головою, було неможливо не піддатися почуттю людинолюбності. Очі Муша, як дві виблискуючі жаринки, перебігали по розкошах кімнати і стола.

— У тебе, значить, нема матері? — запитала пані де-Монкорне, не можучи інакше пояснити подібні злидні.

— Ні, пані, мамка померла з горя, не дочекавшись татка, що пішов на війну в дванадцятому році, не одружившися з нею на паперах, а там він, з вашого дозволу, й замерз… А є в мене дідусь Фуршон, добрий старий, хоч і лупить інколи мене, як ту козу.

— Як могло статися, мій друже, що на ваших землях живуть такі нещасні люди? — сказала графиня, глянувши на генерала.

— Пані графине, — сказав кюре, — у цій громаді всі нещастя добровільні. Пан граф сповнений добрих намірів; але ми маємо справу з людьми без релігії, які тільки про те й думають, щоб жити вашим коштом.

— Але, мій дорогий кюре, — сказав Блонде, — ви тут на те й живете, щоб розвивати в них поняття про мораль.

— Добродію, — відповів абат Бросет, повернувшись до Блонде, — монсеньйор послав мене сюди, наче місіонера до дикунів; але, як я мав честь його повідомити, французькі дикуни неприступні; вони взяли собі за правило не слухати нас, тоді як американських дикунів завжди можна чим-небудь зацікавити.

— Пане кюре, зараз мені ще хоч трошечки хтось допомагає, а коли я стану ходити в вашу церкву, мені більше зовсім не будуть допомагати та й ще дадуть прочухана.

— Релігія повинна була б почати з того, щоб дати йому пару штанів, мій дорогий абате, — сказав Блонде. — Чи не відкриваєте ви свою місіонерську