Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

я задумався: чи вони часом чогось не затівають? І все ж я хочу попросити тебе, Тлайлі: постарайся зазнайомитися з цими кролицями та приструнч їх трошки!

— Гаразд! — погодився Кучма. — До речі, а які у вас шлюбні правила?

— Правила шлюбу? Та коли тобі сподобається яка кролиця в мітці, то й бери її собі! Ми ж офіцери як-не-як! Усі кролиці нашої мітки — наші підлеглі, й жоден кріль не стане тобі на заваді. А між нами трьома — тобою, мною та Гравілатом— через це не повинно бути сварок, адже кролиць повно, вибирай яку хочеш!

— Розумію, — сказав Кучма. — Ну, я попасуся трохи. Якщо ти не заперечуєш, я порозмовляю з деякими кролями, а тоді обійду вартових, гляну на поле.

Кучма пострибав полем, відчуваючи на собі косі погляди своїх нових підлеглих. Він був збентежений i сповнений лихих передчуттів. Як почати виконувати доручене йому небезпечне завдання? А починати треба негайно, так чи інак. Адже Кегаар недвозначно сказав, що не може чекати. Треба було ризикнути й комусь довіритись. Але кому? В такій колонії повинно бути повно донощиків і вивідачів. Можливо, тільки сам генерал Звіробій знав усіх своїх шпигів. Може, хтось із тих шпигів і зараз за ним стежить?

«Доведеться мені просто покластися на свої почуття, — подумав він. — Обійду всіх та й побачу, може, з ким подружу. Але одне я знаю достеменно: якщо мені пощастить вивести звідсіля хоч кілька кролиць, я неодмінно заберу з собою цього нещасного Чорнобіля! Фрітх на мосту! Мене бере нестяма, як тільки здумаю про його приниження! Ото генерал — Звіробій! Розстріляти його мало!»

Отак міркуючи та поскубуючи траву, Кучма стрибав лугом, осяяним вечірнім сонцем. Незабаром він наблизився до виямки, схожої на ту, в якій колись вони з Срібним знайшли були Кегаара. Спиною до нього в тій виямці сиділи три кролиці. Він упізнав їх: це ж вони останні виходили з нори. Вони вже втамували перший голод і тепер гомоніли, зрідка зриваючи травинку-другу. Видно було, що дві кролиці уважно слухали третю. Кучма страшенно любив слухати казки, і йому закортіло почути щось новеньке в цій дивній колонії. Він тихо підкрався до краю виямки.

Але тут розказували не казку — це Кучма зрозумів одразу. Десь він уже чув щось подібне… Схвильована, піднесена мова, її розмірена течія, захоплені слухачі — що ж це? І тут він пригадав: запах моркви, Перстач серед великої нори — як той чарував юрбу кролів! Але ця поезія зворушила його дужче, ніж Перстачева…

Давно колись Вівсянка на гілочці глоду співала, А під тим глодом кролиця діток научала. Співала вівсянка, а діточки грались, так розійшлись! Той час облетів, наче цвіт бузиновий. О серце моє почорніле! Журись — не журись, А час той щасливий не вернеться знову! Давно-давно Сонечко лізло по житньому колосочку, А кріль із кролицею бігли понад струмочком І вигребли в пагорку нору… У всьому були заодно, Жили як хотіли, де шелест ліщини… Та холод те сонечко вбив, і серце моє полинове, Замерзле, зотліле, — друга не вибере знову! Холод жорстокий скував моє тіло, Лютий мороз серце беззахисне їсть. Стриж загука навесні: «Вість! Вість! Ллється в кролиць молоко — кроленята пить похотіли!» Я ж не почую стрижа. Зародки вмруть у мені. Тільки почую вві сні: Б’ється ув’язнений вітер, що ніс весняні обнови… Ох, не погладить мене той вітер лагідний знову!

Кролиця замовкла. Її подруги теж мовчали. Їхня мовчанка промовисто свідчила, що в тій поезії вилилась їхня спільна туга.

Кучма пройнявся повагою і співчуттям до страждання цих кролиць. Його вразило те, що їхній дух надламаний, сили — майже вичерпані. Дика тварина, відчувши, що подальше її існування не має сенсу, може спрямувати рештки своєї снаги на те, щоб швидше померти…

Піддавшись пориву почуття, Кучма скочив у виямку. Потурбовані кролиці обурено подивилися на нього й відсунулись.

— Я знаю, тебе звати Нельтільта, — сказав Кучма гарненькій кролиці, що допіру дала Кервелю одкоша. — А тебе як звати? — звернувся до її сусідки.

Помовчавши, та знехотя відповіла:

— Сесусіннан — Шепчи-листя, пане.

— А тебе? — спитав Кучма ту, що читала вірша.

Кролиця повернула голову до нього, і в її погляді Кучма прочитав таке страждання, таку скорботу, змішану з докором, що насилу стримався, щоб тут-таки не заблагати її повірити: він-бо її таємний друг і ненавидить Ефрафу, осоружну її владу, яку мусить представляти!

І цієї миті кролиця відповіла:

— Мене звати Хізентлай, пане.

— Хізентлай? — вражено перепитав Кучма, втративши на мить самовладання. — То це з тобою…

І замовк. Небезпечно було питати її тут-таки, чи пам'ятає вона про свою розмову з Падубом. Але навіть якщо вона й не пам’ятала, то це ж вона, Хізентлай, була тією кролицею, що розповіла Падубові з товаришами про ефрафанські лиха та про невдоволення кролиць. Якщо він добре пам’ятав Падубову розповідь, Хізентлай вже робили якусь спробу покинути колонію. «Але ж, — подумав він, дивлячись у її скорботні очі, — чи ще здатна вона нині на бунт?»

— Чи не дозволите ви нам піти геть, пане? — спитала Нельтільта. — Офіцерів тих жменя, а ніде з ними не розминешся!

— О