Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

- Наляж, наляж, хлоп’ята,- шепотів своїм веслярам Старбак ледве чутно, проте до краю напруженим тоном, а гострий, невідчепний погляд його очей, спрямований уперед, нагадував дві магнітні стрілки двох непохибних суднових компасів. Він не говорив багато до своєї команди, та й команда не озивалася до нього. Тільки зрідка мовчанку на вельботі розтинав його дивний шепіт, то різкий, наказовий, то лагідний, ніби прохання.

Який несхожий на нього був галасливий малий Льодолам!

- Кричіть, кажіть що-небудь, братва! Ревіть і гребіть, громобої! Висадьте, висадьте човен на їхні чорні спини, хлоп’ята, і я вам відпишу весь свій грунт на Віньярді разом з жінкою й дітьми! Доженімо їх, доженімо! Господи, та я ж зараз скажуся, з глузду з’їду! Ой, ой, онде вода побіліла, бачите?

Репетуючи отак, він зірвав з голови капелюха й почав топтати його ногами, а потім, підхопивши, швиргонув далеко в море. І врешті заходився стрибати та брикатись на кормі вельбота, ніби чимось наполоханий дикий лошак у преріях.

- Ви тільки погляньте на нього,- філософічно процідив Стаб, що спокійно, затискаючи в зубах так і не запалену люльку, вів свого вельбота трохи позаду Фласкового.- Його ж прямо трясця б’є, цього Фласка. Б’є? Так, так, б’є його, битиме й він їх. Ану жвавіше, жвавіше, молодці. На вечерю буде пудинг, самі знаєте, то гребіть жвавіше! Гребіть, діточки, гребіть, немовляточка мої, гребіть! Та куди в біса ви квапитеся? Гребіть спокійно, спокійно й рівно, хлопці. Тільки гребіть та й гребіть, і більш нічого. Легше, легше. Ножі закусіть, а хребти поломіть! Легше, кажу, легше! Щоб вам аж кишки рвалися.

Але про те, що казав незбагненний Ахав своїй тигрово-жовтій команді, краще тут змовчати, бо ми живемо в країні, осяяній благословенним світлом Євангелія. Тільки безбожні акули в тих буйних морях можуть слухати слова, які викрикував Ахав, коли з потемнілим, наче хмара в тайфун, чолом, із червоними очима вбивці, з піною на губах рвався за своєю здобиччю.

А човни летіли й летіли вперед. Безугавні Фласкові вигуки про «того кита», як він називав уявне страховище, чий хвіст нібито весь час мелькав перед носом човна й дражнив Льодолама, були такі живі й яскраві, аж то той, то той з веслярів мимоволі озирався з острахом через плече. А це вже було проти всіх правил; адже весляр повинен дивитися просто перед себе, ніби йому в потилицю кілок забито: звичай заповідає, щоб у цю критичну хвилину погоні весляр забув про все, крім своїх вух та рук.

То було захопливе й страшне видовище! Величезні хвилі могутнього моря, сплески глухого реву, з яким вони котилися під вісьмома бортами, ніби гігантські кулі по безкрайому кегельбану; коротка мить жаху, коли вельбот зависав на гострому, мов лезо ножа, хребті котроїсь крутішої хвилі, який ніби погрожував розтяти його надвоє; тоді раптове падіння в глибокі водяні долини та яруги; відчайдушні зусилля веслярів, щоб вихопитись на хребет дальшої водяної гори, і ковзання стрімголов, наче на санях, униз по другому її схилові - все це разом з покриками старшин та гарпунників, уривчастим хеканням веслярів, чудесним видивом білого, мов слонова кістка, «Пеквода», що мчав під розгорненими вітрилами вслід за човнами, ніби ошаліла квочка за своїм пискливим виводком,- усе це проймало дрожем захвату. Ні зелений новобранець, що просто з обіймів дружини крокує в гарячковий клекіт свого першого бою, ні дух мерця, що зустрічає на тому світі першу не знану йому примару,- ніхто не зазнає дивніших і сильніших почуттів, ніж той, хто вперше мчить у погоні за кашалотом до отого зачарованого спіненого кола.

А латка білої сколоченої води, яку лишали за собою кити, видніла все виразніше, бо темні тіні, що їх кидали на море хмари, поволі густішали. Струмені пари над тою латкою вже не зливались, а розходились праворуч і ліворуч - очевидно, табун китів під водою розсипався в різні боки. Тепер і човни розійшлися ширше; Старбак погнався за трьома китами, які прудко пливли в завітряний бік. Ми підняли вітрило, і вітер, що помалу дужчав, підхопив нас. Вельбот шалено розтинав воду, і веслярі завітряного борту ледве встигали махати веслами,- їх просто рвало з кочетів.

Незабаром ми попали в широке пасмо туману, який усе густішав, і нам уже не видно було ні корабля, ні човнів.

- Наляжте, хлопці,- прошепотів Старбак, підтягуючи до себе на корму полотнище вітрила.- Ми ще встигнемо вбити кита, поки налетить шквал. Он, он знов біла вода! Зовсім близько! Ну-бо, рвонімо!

Невдовзі два покрики, один за одним, праворуч і ліворуч від нас, сповістили, що й інші човни наздогнали свою здобич. Та тільки-но ми їх почули, як Старбак пронизливо шепнув: «Устань!» - і Квіквег з гарпуном у руці схопився на рівні ноги.

Хоча жоден з веслярів не був звернений лицем до смертельної небезпеки, яка загрожувала вже так зблизька, проте всі не спускали очей з напруженого обличчя старшого помічника на кормі вельбота і тепер зрозуміли по його виразу, що грізна мить надійшла. Та й чутно стало гучний плюскіт, ніби півсотні слонів товклися в якомусь багнищі. А човен усе мчав крізь туман, і хвилі пінились та сичали за бортами, наче розлючені дракони зі здибленими гребенями.

- Он його горб. Ану, дай йому! - прошепотів Старбак.

З носа човна щось коротко просвистіло в повітрі; то Квіквег кинув свій гарпун. А потім сильно штовхнуло в корму щось невидиме, і в ту ж мить вельбот ніби напоровся носом на підводний поріг. Вітрило ляснуло й опало, поряд бухнув угору струмінь гарячої пари, а під нами щось двигтіло й ходило ходором, наче під час землетрусу. Усі ми мало не задихнулися, коли нас кинуло сторчголов у густий білии кипінь шквалу. Все переплуталось в одному клубку: шквал, кит, гарпун,- і кит, ледве зачеплений крицею, втік.

Та вельбот, хоч і залитий водою, лишився майже неушкоджений. Плаваючи довкола нього, ми позбирали весла, перекинули їх упоперек через планшири і самі повлазили на свої місця. Там ми опинилися по коліна в воді, що покривала все днище, і згори нам здавалося, ніби ми сидимо в якомусь кораловому ковчезі, що виріс під нами з океанського дна.

Вітер уже завивав по-справжньому, хвилі били одна в одну, наче воїни щитами,