Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- А всі очі ог­няні! Се свічки, ліхтарі та й смо­лос­ки­пи, що освічу­ють сто­ли! Зда­ле­ку виг­ля­да­ють, як ог­неві кулі! Хто був би га­дав, що в тім лісі скоїться…

- Вже я до нього кро­ком не пос­туп­лю, хоч би навіть зна­ла, що за­мерз­ну! - про­мо­ви­ла ста­ру­ха.

- А я й по гри­би ту­ди не піду, хоч би навіть зна­ла, що ніко­ли гриб­ка й у рот не візьму! - за­ве­ла й собі од­на мо­ло­ди­ця.- Не дай, гос­по­ди!

- Та лю­ди ту­ди й ніко­ли-та­ки не за­хо­ди­ли! - об’ясня­ла Докія.

- Хіба по дрівця опівночі, як баб­ка…- по­шут­ку­вав Пет­ро.- В іншо­му лісі чо­ловік і та­кої про­пас­ниці не дістав би, як в оцім сьогодні Са­ва. В ньому му­сить щось не­чис­те сну­ва­ти­ся, му­сить чо­ловікові по ра­зові ро­зум відби­ра­ти! Бог зна, що то­му тої ночі в го­лові про­ки­ну­ло­ся, що огрішив так тяж­ко ду­шу, навіки…

- Покійному бу­ла, ма­буть, там смерть приз­на­че­на! - сповіща­ла ба­бу­ся.- Марійка ска­за­ла, що він усе в тім лісі лю­бу­вав­ся! Все йо­го ту­ди тяг­ну­ло! Але чо­го убійник хотів від нього?

- Хто мо­же ска­за­ти, що ду­шо­гу­бові те­пер ліпше? Не дай, бо­же, ма­ти людську ду­шу на своїй совісті…

Замовкли.

Чотири пос­таті пе­рей­шли їм до­ро­гу, звер­ну­ли до лісної до­ро­ги й поп­ря­му­ва­ли в «сусідній» ліс.

- Виділи ви, хто се був? - спи­тав Пет­ро, морг­нув­ши хит­ро очи­ма.

- Хто?

- Таже Гри­горій із жінкою та й зі своєю га­дюч­кою! А чет­вер­та, то клан­ца­та, Ан­ни­на ма­ма. Ей, то-то б я їх обоє по­бив: клан­ца­ту та й он ту чор­ну! Я вам ли­ше оце ка­жу: хто мав ру­ку в тім ділі, то мав; але во­на пев­но, що ма­ла! Адіть, зап­ри­яз­ни­ла­ся вже з клан­ца­тою, пізна­ли­ся відьми…

Докія за­вер­ну­ла до­до­му, а інші по­да­ли­ся до лісу.

Надворі сяєво міся­ця, блиск зір, а в лісі язи­ки свічок і жаріюча по­лумінь смо­лос­кипів.

Червонава лу­на [115] смо­лос­кипів грається пильно по гру­бих де­ре­вах і чор­них гілля­ках та ки­дає ог­нисті рух­ливі пля­ми по гру­бо опалім лис­тю на землі. В лісну ти­ши­ну ки­да­ються го­ло­си. Зра­зу по­оди­но­ко, нап­ро­чуд дзвінко й чут­но, а відтак гур­та­ми. Вкінці міша­ються в один барв­ний гус­тий гамір і розбіга­ються жи­вим відго­мо­ном у за­тишні, не­освічені за­кут­ки лісу.

Від пня до пня прос­тя­га­ються стрункі дош­ки, повк­ри­вані біли­ми ска­тер­тя­ми й по­лот­ном, і уги­на­ються від хлібів, страв і трунків…

Десь поділа­ся постійна лісна ти­ши­на. Ви­тис­не­на во­ро­хоб­ною лу­ною, ки­ну­ла­ся в оса­мо­чені по­ля і тут розс­те­ли­ла­ся,

Ніщо її не спи­ня­ло.

Одно пас­мо імли, рівне, як прос­тяг­не­ний сер­па­нок, пря­му­ва­ло та­ким же сер­пан­ком тим ти­хим по­лем, а відтак ста­ну­ло.

З од­но­го вікна би­ло сла­бе­сеньке світло, і во­но тут спи­ни­ло­ся.

В хаті ні муш­ка не заб­ри­нить.

На пос­телі ле­жить смер­тельно хо­ра дівчи­на, а при ній, опус­тив­ши го­ло­ву в ру­ки, си­дить скорб­но по­важ­на Докія. Мо­литься.

«Тут ли­ше гос­подь бог один мо­же по­мог­ти! - сну­ються їй дум­ки між мольбою в го­лові.- Ли­ше гос­подь один!» Са­ма по собі вже знає…

XXIII

Десять неділь пізніше зем­ля за­дубіла. Сон­це ос­ло­ни­ло­ся ніжною ос­ло­ною, і повільним льотом па­да­ли сніжи­ни тон­ки­ми звіздка­ми без упи­ну до­до­лу.

- Христос всту­пив в Івоніку!

- Він всту­пив у нього, за­чи­нив йо­му ус­та, а зір відвер­нув від землі до се­бе. Ви­рос­ло дов­ге во­лос­ся і бо­ро­да, а го­ло­ва по­хи­ле­на набік, мов піддав­ся зовсім під тер­не­ву ко­ро­ну.

- Господи, зми­ло­сер­ди­ся над ним!

Так при­повіда­ла біло­го­ло­ва ста­ру­ха лю­дям, вер­та­ючи се­лом, відпо­чи­ва­ючи то ко­ло од­ної, то ко­ло дру­гої ха­ти, та об­пер­ши­ся на гру­бу па­ли­цю і відди­ху­ючи важ­ко. Тяж­ко бу­ло волікти за со­бою май­же столітні но­ги… У тор­бині ж на пле­чах тяжіли ще ми­лос­тині від Марійки.

- До ніко­го сло­веч­ка не про­мо­вить. Хіба ча­сом рідко. Те, що ду­же вже потрібне до об­хо­ду. Пос­тарівся, по­дав­ся і від трунків відрікся. Хоч і не пив ніко­ли, як інші лю­ди, а відрікся. Бог знає, що в йо­го душі за­во­диться. Ча­сом спли­ве сльоза по лиці, та він, замітив­ши, що хтось її дог­ля­нув, за­раз ру­ка­вом обітре. Завт­ра відбу­деться п'ятий по­ми­нальний обід у нього. Щод­ня ви­зи­рає сво­го Са­ви, а Са­ва не вер­тається.

- А Марія го­во­рить. Що й за­го­во­рить, та зак­ле­не убійни­ка. Са­ма вос­ком ста­ла. Про вмер­ло­го май­же не зга­дує. Ви­хо­дить, що ніби че­рез нього мо­лод­шо­го втра­ти­ла…

- Кажу, не дай гос­по­ди, як кле­не! Як­би оце її прокльони спов­ни­ли­ся, не тре­ба б йо­му й ка­ри бо­жої. Та й щоб ви зна­ли, лю­доньки добрі! Во­на ніби не та ста­ла. Нічо­го не за­чуєш від неї, ли­ше Са­ва, Са­ва та й Са­ва. Гу­бить ду­шу свою в жа­лю. Що ли­ше груді йо­му не по­дає. За па­ру днів ма­ють обоє іти до су­ду. Че­рез Са­ву. Чую, і Рахіра та­кож…

- А що з Рахірою? - пи­та­ли­ся лю­ди.

- Та що? На по­мин­ках у лісі їла, як той го­лод­ний вовк, а очи­ма ли­ше то сю­ди, то ту­ди стріля­ла. Не виділи, чи що? До неї й ніхто не прис­ту­пав. Самі сиділи., Оноді, зди­бав­ши Марію не­да­ле­ко Домніки, сміяла­ся їй у ли­це й клик­ну­ла: «Добрі бу­ли пи­ро­ги на по­мин­ках, ма­туш­ко!» Щоб із нею! Во­но без со­ро­му на світ прий­шло. Не до сма­ку мамі по­ви­би­ра­ли хлопці невістки. Про ніяку не хо­че чу­ти. Од­на лю­та, як пек­ло, а Ан­на пов­довіла, за­ки під вінець пішла.

- Близнята має…

- Та має. Ка­жуть, такі красні, що се­ло та­ких не ба­чи­ло. Са­ра­ка Докія по­би­ва­ла­ся нею. А во­на все її по ру­ках цілу­ва­ла та пла­ка­ла. «Мам­цю моя доб­ра, мам­цю!» - го­во­ри­ла та й пла­ка­ла.

- Чоловік із жа­лю ніж би собі в гру­ди вса­див, як її ви­дить,- ка­зав Пет­ро, а Пет­ро не то що, а чо­ловік раз…

XXIV

З бур­дея ве­ла снігом ву­зенька, ли­хо утоп­та­на сте­жеч­ка крізь по­ля до цісарської до­ро­ги, що ве­ла до міста.

По ній про­би­ра­ли­ся од­но­го ран­ку Марійка з чо­ловіком.

До су­ду.

Він сту­пав упе­ред, а во­на за ним. Хит­ким кро­ком, пош­пор­ту­ючи­ся. Від ча­су до ча­су об­зи­рав­ся за нею.

Бідна жінка! Ніко­ли в житті не пе­рес­ту­па­ла по­рогів су­ду, не пе­рес­ту­па­ла хоч би в най­марнішій справі, а те­пер на старі літа пос­та­ра­ла­ся про те їхня ди­ти­на.

«Боже, що ти ро­биш?» - кле­ну­ло раз у йо­го душі болісним зой­ком і об­ня­ло сер­це не­ви­мов­ним жа­лем.

Ні од­ної спокійної хвилі не мав він, відко­ли го­ре загнізди­ло­ся в них. Страх і лю­бов, лю­бов і страх так і на­пе­реміну му­чи­ли йо­го ду­шу.

Плакав ду­хов­ни­ми, не­вид­ни­ми сльоза­ми, зга­ду­ючи Са­ву. Пла­кав і за по­мер­лим. Зда­ва­ло­ся, ніко­ли не лю­бив Са­ви більше, як те­пер, як гро­зи­ла не­без­пе­ка втра­ти­ти йо­го гірше як смер­тю,