Читати книгу - "Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін"

своїм двором із Нікомедії до сусіднього Візантія, а збудував на місці цієї грецької колонії цілком нове місто з величезним імператорським палацом, іподромом та храмами. З усієї імперії на береги Босфору звозили скульптури, картини та історичні пам’ятки. Міські мури зводили таким чином, щоб місця для забудови вистачило на кілька майбутніх сторіч. Єпископ Візантія був оголошений ще одним (тобто п’ятим) патріархом. 330 року Константин урочисто освятив столицю і дав їй назву — Новий Рим. Щоправда, ще за життя імператора місцеві мешканці почали йменувати місто на честь засновника Константинополем (у перекладі з грецької — «містом Константина»).Константинополь всередині IV ст.

3. Наступники Константина. Навіть серед наступників Константина не всі сповідували нікейський «символ віри». Були й аріани, і язичники. Імператор Юліан намагався не лише відродити стару релігію, а й створити своєрідну «язичницьку церкву», в якій жерці були б згуртовані на зразок християнських священиків — за це він навіть дістав прізвисько Апостат, тобто «відступник». Однак спроби ці виявилися марними. Більшість міст імперії, де ще залишалися язичницькі храми, перебували в глибокому занепаді, громадське життя в них майже завмерло, а містяни цілком залежали від чиновників, призначених імператором. Самі ж імператори могли спиратися лише на магнатів, які були зацікавлені у зміцненні християнської церкви.

Ще однією опорою влади була армія. Щоправда, набрані раніше солдати майже всі загинули у війнах, які вели наступники Константина. Тому все більшу роль у війську відігравали загони найманців, набраних із варварів, та племена федератів, ватажки яких і самі охрестилися, і сприяли поширенню християнства серед одноплемінників.

Імператор Юліан. Мармурова статуя (Лувр) Готські вояки на римській службі. Зображення на срібній таці (Королівська академія історії в Мадриді)

Щоправда, будь-яке непорозуміння у стосунках із «союзниками» загрожувало перетворити їх на непримиренних ворогів імперії. Так сталося 378 року, коли племена вестготів (західних готів), які з дозволу імператора оселилися на південному березі Дунаю, не отримали від урядовців обіцяних харчів. Обурені зажерливістю римських чиновників, федерати повстали. Придушувати бунт вирушив сам імператор Валент. Але під Адріанополем він зазнав нищівної поразки і загинув. Вестготи розбрелися по внутрішніх провінціях імперії, грабуючи мирних мешканців та шукаючи місця для поселення на власний розсуд.

Битва під Адріанополем 9 серпня 378 р.

4. Феодосій і остаточне утвердження «нікейського» християнства. Приборкати повстанців удалося лише імператору Феодосію. Але він змушений був знову визнати вестготів «союзниками» імперії і надати їм нові землі для поселення. Федератами залишилися також вандали. Придушив новий володар і повстання в Африці. Проте й там змушений був піти на поступки: новим намісником став рідний брат повстанського ватажка, який вчасно перейшов на римський бік. Феодосій взагалі охоче брав до себе на службу вихідців із варварів, які за його правління досягали найвищих державних посад.

Другий Вселенський собор. Мініатюра IX ст. (Національна бібліотека Франції)

Новий імператор був ревним прихильником «нікейського» християнства, яке він оголосив державною релігією. Феодосій відновив переслідування аріан (хоча аріанами були вестготи і вандали, від яких залежав захист кордонів), а для боротьби з єресями скликав новий Вселенський собор. Ще суворішим імператор був до язичників. Він заборонив жертвоприношення, закривав язичницькі храми або ж перетворював їх на церкви, скасовував свята, присвячені старим грецьким і римським богам. За правління Феодосія припинили проводити Олімпійські ігри, а в Александрії розгромили Мусей, у якому була розташована славетна бібліотека.

Відокремлення Західної Римської імперії та її загибель

1. Поділ імперії та здобуття Рима Аларіхом. Після смерті Феодосія 395 року імператором у Константинополі став його старший син Аркадій. Під владою молодшого — Гонорія — опинилися Італія, Іспанія, Галлія, Британія, африканські та частина придунайських провінцій. Із них утворилася окрема держава — Західна Римська, або ж Гесперійська імперія. Столицею нової держави стало місто Равенна. Оскільки імператор на час коронації був неповнолітнім, від його імені правив регент Стиліхон, одружений з імператорською сестрою. Сам Стиліхон був вандалом і налагодив дружні стосунки з ватажком вестготів Аларіхом. Це йому дозволяло успішно боротися з нападами варварів на імперію. Проте коли одноплемінники регента самовільно залишили місця своїх поселень і почали грабувати Галлію, Стиліхона звинуватили у зраді й стратили.

Стиліхон. Рельєф зі слонової кістки (Римсько-германський музей у Майнці)

Цим скористався Аларіх для вторг­нення до Італії. Розграбувавши дрібніші міста, він врешті взяв у облогу сам Рим, який уже не був столицею, проте залишався найбільшим містом імперії. Виснажені облогою мешканці Рима спробували відкупитися. Тоді ватажок вестготів запропонував віддати усе їхнє майно, гроші й невільників. Римляни погодилися, але Аларіху врешті набридло чекати і він захопив «вічне місто» — за легендою, браму йому відчинили раби, що чекали готів як визволителів. Це сталося 24 серпня 410 року. Три дні «союзники» грабували Рим. Не чіпали лише церков. Навантажені золотом і коштовностями переможці, однак, уже невдовзі відчули нестачу звичайного хліба, якого в сплюндрованому місті просто не залишилося. Аларіх спробував перебратися до багатої зерном Сицилії, проте несподівано помер. А його одноплемінники поквапилися залишити Італію.

Аларіх. Фрагмент гравюри Людвіга Тірша

2. Утворення «варварських» королівств. Звання «союзників» імперії племінних ватажків тепер не задовольняло. Вони відчували себе господарями становища і прагнули стати справжніми володарями. Імператори зрештою змушені були піти на поступки. Першим владу над містом Тулуза і навколишніми землями дістав ватажок вестготів. Оскільки разом із ними він одержав титул короля, то новоутворену державу іменували Вестготським королівством. Щоправда, ватажок вестготів володарем був не цілком самостійним, адже визнавав верховенство імператора і навіть за дорученням Рима боровся з вандалами, які самовільно зайняли Іспанію.

Під тиском вестготів і на запрошення зрадливого римського намісника вандали перебралися до Африки, де їхній ватажок Гейзеріх також проголосив себе королем, уже не питаючи дозволу з Равенни. Столицею королівства Гейзеріха став Карфаген. Згодом — у долині Рони — утворилося ще й Бургундське королівство. На користь нових володарів у місцевого населення відібрали частину землі. Її розподілили між одноплемінниками королів, які й надалі складали королівське військо. Податків «варвари» не сплачували, це був обов’язок римлян, які натомість були звільнені від звичайного