Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Ти маєш рацію, диявол мене візьми! Я…

Вона не дала йому домовитись.

— Я змушена, Колін, просити тебе покинути мій будинок! — сказала вона.

Він подивився на неї з таким подивом, наче в неї на голові виросли роги.

— Що ти сказала?

— Я сказала, що не збираюся обговорювати з тобою мої сімейні справи, а тому, якщо тобі нічого сказати, крім кількох брутальних лайок, краще буде, якщо ти підеш.

— Ти не посмієш мене вигнати, сестрице!

Вона підняла голову.

— Це мій дім, — сказала вона.

Колін, все ще не вірячи, що правильно розуміє її слова, неспокійно озирнувся. Так, він не у своєму будинку, а жінка, яка продовжує залишатися його сестрою, справді герцогиня Гастінгс і господиня цієї вітальні та всього будинку теж. Цілком самостійна жінка.

Він підійшов до неї, торкнувся руки.

— Даффі, - тихо промовив він, — я залишаю все це на твій розсуд.

— Дякую.

— Але ж ненадовго, — попередив він. — Не уявляй, що ми припустимо, щоб таке становище тривало невизначений час…

Воно не буде тривати невизначений час, продовжувала твердити собі Дафна і через півгодини після відходу брата. Не повинно не буде. Тому, що через якісь два з половиною тижні вона дізнається про те, що хоче дізнатися найбільше на світі.

Щоранку вона тепер прокидалася у хвилюванні: трапиться чи не трапиться те, що, як вона вже знає, має означати здійснення чи крах найзаповітнішого її бажання.

Щоранку, встаючи з ліжка, вона дивилася на простирадла і з прихованою радістю відзначала їхню незаймане білизну: ніяких слідів крові. Хоча загалом терміни ще, швидше за все, не настали. І вона благала небо, щоб, коли настануть, все залишалося, як і раніше: така ж сніжна чистота.

Через тиждень після того, як, за її підрахунками, мали розпочатися місячні, вона дозволила собі обережно сподіватися на щасливий результат. Щоправда, й раніше у неї бували затримки на кілька днів, але ще ніколи так надовго.

А ще через тиждень вона вже щасливо посміхалася щоранку, відчуваючи себе власницею безцінного скарбу, про який поки що ніхто не знає, але який вона незабаром перестане приховувати (та й як це зробити?) від оточуючих. Проте зараз ні слова! Ні матері, ні братам, не кажучи вже про Саймон.

Вини за свою скритність, особливо перед чоловіком, вона не відчувала. Зрештою, це він приховував від неї правду, та ще яку, що міг бути батьком. А потім ще гірший обман — чинив майже як Онан зі Старого Завіту: виливав своє насіння на землю.

Але більшою мірою зберігати таємницю від Саймона її примушувала страх, що своїми діями — осудом, гнівом — він зіпсує всю радість, яку вона відчувала тепер. Проте, вона надіслала записку керуючому замку Клайвдон із проханням повідомити, де зараз перебуває герцог.

Наприкінці третього тижня розлуки з Саймоном вона наважилася все-таки написати йому листа.

Сталося так, що не встиг ще застигнути сургуч, яким вона запечатала своє послання, як перед нею з'явився її брат Ентоні власною персоною. І ця персона виглядала надзвичайно збудженою, щоб не сказати — розлютованою.

Він просто увірвався без жодного попередження в кімнату, де вона сиділа і де ніяк не передбачала приймати кого б там не було, а тому навіть і думати боялася про те, скільки слуг, включаючи дворецького, цей непроханий гість розкидав на своєму шляху.

Вона добре знала, що в такому стані старший брат буває некерованим, навіть небезпечним, але не втрималася від уїдливого тону, яким поцікавилася:

— Як ти тут опинився? Невже наш дворецький втік із дому?

— Ваш дворецький на місці, - запевнив її Ентоні.

— Це мене заспокоює.

— Залиш свої жарти, Дафно! Де він?

— Він?.. Ах, так… Як ти бачиш, його тут немає.

— Я його уб'ю! По справжньому!

Дафна піднялася з-за столу, очі її блиснули.

— Ні! Ти цього не зробиш!

Ентоні наблизився до неї майже впритул — так, що їй довелося відступити на один-два кроки, і сказав майже урочисто:

— Я поклявся перед вашим весіллям, що зроблю це, якщо…

— Якщо що?

— Якщо він… — Ентоні трохи знизив голос, — якщо він зашкодить твоїй репутації, чорт забирай! А якщо ранить твою душу.

— Моя душа в повному порядку, Ентоні, - спокійно заперечила вона, мимохіть торкаючись рукою до живота. — Як і решта.

Якщо її останнє твердження і прозвучало дещо дивно, то Ентоні цього не помітив. Його увагу привернув конверт зі свіжою сургучною печаткою, що лежить на столі.

— Що це? — спитав він.

Вона простежила за його поглядом, що впав на лист, щойно вимучений нею, і відповіла:

— Це? Нічого, що могло б тебе цікавити.

З цими словами вона взяла в руку злощасний конверт.

— Ти вже переписуєшся з ним? — громовим голосом вигукнув він. — Менш ніж за два місяці після весілля ти пишеш йому листи?.. Відповідай! Тільки не бреши мені! Не бреши! Я помітив його ім'я на цьому папері.

Вільною рукою Дафна зім'яла листи, що лежали на столі, з чорновими начерками свого короткого послання і викинула їх у смітник.

— Це не твоя справа, Ентоні, - сказала вона голосом, що тремтить від обурення і трохи від страху.

Погляд Ентоні вперся в кошик для сміття, і Дафні здалося, він готовий витягнути звідти зім'яті листки і ознайомитися з їхнім змістом. Однак він не зробив цього, а повторив уже сказане раніше:

— Я не маю наміру прощати йому його мерзенну поведінку!

На що вона ще раз повторила щойно сказану фразу:

— Це тебе не стосується, Ентоні.

На жаль, умовляння лише підігріли його гнів.

— Я знайду його, чуєш? Хоч би де він був! Знайду і вб'ю!

— О, чорт забирай! — Вибухнула нарешті Дафна. — Хто вийшов заміж? Ти чи я? Якщо ти й надалі втручатимешся в мої особисті справи, Ентоні, клянуся