Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Її різкі слова трохи втихомирили брата. Принаймні у зовнішніх проявах.

— Добре, — сказав він примирливо. — Я не вбиватиму його.

— Дуже дякую, — уїдливо відповіла вона. Пропустивши насмішку повз вуха, він заявив з колишньою запальністю:

— Але все одно знайду його! І висловлю все, що я про нього думаю!

Дафна задумливо подивилася на брата і, зважаючи на все, прийшла до якогось раптового рішення.

— Чудово, — сказала вона, дістаючи своє послання, яке вже встигла покласти в ящик столу. — А коли знайдеш, передай йому, будь ласка, листа.

Ентоні з деяким здивуванням простяг руку за конвертом, але Дафна обсмикнула його:

— Спочатку дай дві обіцянки.

— Які ще? — спитав він невдоволено.

— По-перше, що за жодних обставин не читатимеш того, що тут написано.

На його обличчі з'явився вираз украй ображеної гідності, але це її не похитнуло.

— Не треба робити таку міну, Ентоні Бріджертон, — майже весело сказала вона. — Я ж чудово знаю тебе. Якщо ти вважаєш, що дієш мені на благо, то не зупинишся ні перед чим. Хіба не так?

Він мовчки дивився на неї. Вона продовжувала:

— Але я також знаю, що якщо ти даси обіцянку, то ніколи не порушиш її. Тому чекаю на неї від тебе.

— Які дурниці! — пробурмотів він обурено.

— Обіцянка, Ентоні!

Вона ще далі відсмикнула руку з листом.

— Ох, гаразд. Обіцяю.

— От і добре. Візьми це послання.

— А що в тебе по-друге? — спитав він, крутячи в руках конверт. — Ти говорила про дві обіцянки.

— По-друге, Ентоні, обіцяй не завдати йому жодної шкоди.

— Ну, знаєш… Це занадто!

Вона простягла йому руку.

— Тоді віддавай листа. Я передам його з посланцем.

Він сховав руку за спину. Вони немов грали в якусь гру свого дитинства.

— Але ж ти віддала його мені!

Вона зловтішно посміхнулася:

— Ти не знаєш адреси. На конверті його нема.

— Подумаєш! Я його добуду.

— Сумніваюсь, братику. У Гастінгсів багато маєтків у всіх кінцях країни. Тобі знадобиться багато часу, щоб дізнатися, в якому з них зараз Саймон.

— Ага! — радісно вигукнув він. — Ось я вже й знаю: він у одному зі своїх маєтків. Один ключик ти вже мені дала. Давай і другий.

— Ми що, граємо з тобою в хованки, Ентоні? Чи ще у щось? Для мене це не гра.

— Для мене теж. Тож кажи прямо: де він знаходиться?

— Ні слова, поки не почую другої обіцянки!

— Добре. Даю і її також.

— Скажи, як слід!

— Ти стала дуже вимогливою жінкою, Дафна Бріджертон!

— Дафна Клайвдон, герцогиня Гастінгс, — поправила вона його з усмішкою. — Я слухаю тебе!

— Даю обіцянку, — покірно промовив він, — не намагатися завдати твоєму чортовому чоловікові Саймонові жодної шкоди. Так піде?

— Цілком. Тільки прибери слово «чортовому».

— Забираю… Ох, сестрице! Давай адресу, якщо сама знаєш її!

Вона знову відкрила шухляду столу і дістала звідти записку від керуючого з Клайвдона, отриману на два дні раніше.

— Ось. Тут те, що тобі потрібне… Це, здається, не надто далеко від Лондона.

Ентоні глянув на адресу.

— Обернуся дні за чотири, — сказав він. — Якщо вирушу сьогодні ж.

— Прямо відразу? — здивувалася Дафна. — Ти ж щойно повернувся з моря.

Ентоні посміхнувся:

— Боюся, що довше їхатиму, тим більше накоплю люті і вже тоді не впораюся з нею.

— О, у такому разі їдь негайно…

Що він зробив.

— …Ну, скажи правду, є якісь причини, через які я не повинен вбити твою голову в плечі по саму маківку?

Такими словами вітав Саймона запилений мандрівник на ім'я Ентоні Бріджертон, що з'явився в дверях його кабінету.

Саймон підняв голову від письмового столу, за яким сидів, і промовив миролюбно:

— Приємно знову бачити тебе, Ентоні.

Той пройшов до столу, сперся на нього і, нахилившись до господаря, вимовив із загрозою:

— Чи не будеш так люб'язний пояснити, чому моя сестра весь час стирчить у Лондоні, виплакуючи очі, тоді як ти… — Він оглянув кімнату і гарчав:

— Де, чорт мене забирай, я перебуваю?

— В Уілтширі, - підказав Саймон.

— …коли її чоловік, — продовжував Ентоні тим самим тоном, — прохолоджується в чортовому Вілтширі? Що ти тут робиш майже два місяці?

— Значить, Дафна в Лондоні? — замість відповіді запитав Саймон.

— На правах чоловіка тобі варто було б це знати, — прогарчав гість.

— Людина не завжди знає те, що їй слід, — філософськи зауважив Саймон. — Це стосується і його вміння поводитися…

Господи, невже вже близько двох місяців, про які згадав Ентоні, вони не бачилися з Дафною? Два місяці майже повної самотності та порожнечі. Як довго вона нічого не повідомляла про себе, не намагалася побачити його!.. І ось зараз нарешті робить це через свого неприборканого брата. Що він привіз від неї? І чи привіз взагалі щось? Але можливо, вона продовжує зберігати завзяте мовчання і Саймону не доведеться нічого почути, крім криків та лайки Ентоні? Може, той знову захоче викликати його на дуель? Що ж, він готовий… Але набагато більше він був би готовий до того, щоб Дафна з'явилася тут замість свого брата, і нехай вона лає його на всі лади, нехай… Він усе витерпить, аби знову побачити її!.. А поки що доводиться не тільки бачити, а й чути Ентоні… Що він там бурмоче?

— …відірвав би твою голову, — говорив той, — якби не дав Дафні слово не робити цього.

— Уявляю, як важко тобі далася ця обідцянка, — сказав Саймон із щирим співчуттям.

— Ти маєш рацію, як ніколи, — похмуро підтвердив Ентоні, не маючи жодного бажання пускатися в уїдливу полеміку.

Саймон теж цього не хотів. Деякий час він терпів буркотіння Ентоні лише тому, що не наважувався спитати про Дафну. Та й чи відповість він?

— Відправляючи