Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Ні, - відрізав Ентоні. І відразу поліз у кишеню, вийняв звідти конверт і кинув на стіл. — Але я застав її, коли вона збиралася відправити тобі з посланцем ось це.

Зі зростаючим страхом Саймон дивився на жовту поверхню конверта. Лист міг означати лише один. Найгірше… Ні, не найгірше, але страшне… Знову не те слово!.. Важке, заплутане. Що несе нові складності і не обіцяє виходу.

Він хотів щось сказати, хоча б просте «дякую», але в горлі стояла тверда грудка. Ентоні продовжував говорити:

— …і я запевнив сестру, що із задоволенням виконаю роль посланця і доставлю тобі листа. Сподіваюся, не дуже ласкавий, — додав він глузливо.

Саймон не звернув жодної уваги на його слова. Він ледве взяв конверт — так тремтіли руки. Аби Ентоні не побачив цього. Але Ентоні побачив.

— Що з тобою? — спитав він з прихованим занепокоєнням. — Тобі недобре? Чому ти зблід?

— Тому причиною радість від нашої зустрічі, - спробував відбутися жарт.

Ентоні пильно вдивлявся в Саймона, і в ньому відбувалася нелегка боротьба між неминучим почуттям злості та тривогою за друга, яка все більше опановувала його.

— Ти хворий? — співчутливо промовив він.

— З чого ти взяв? — відповів Саймон і відклав конверт. — Можливо, Дафні нездоровиться? — спитав він з тремтінням у голосі, киваючи на листа і ще більше зблідши. — Вона виглядала погано, коли ти бачив її перед своїм від'їздом? Відповідай!

— Вона виглядала чудово, — повільно сказав Ентоні і замовк. Потім, стрепенувшись, жваво промовив:

— Саймон, відповідай чесно: що ти тут робиш? Навіщо приїхав сюди після весілля? Що трапилося? Адже цілком очевидно, що ти любиш Дафну. І наскільки можу зрозуміти, вона відповідає тобі тим самим. У чому ж справа?

Саймон притиснув пальці до скронь — останні дні у нього часто боліла голова — і втомлено промовив:

— Є речі, про які ти не мусиш знати… — Він заплющив очі від болю і потім договорив:

— А дізнавшись, не міг би зрозуміти. Ніколи.

Мовчання тривало значно більше хвилини. Коли Саймон відкрив нарешті очі, він побачив, що Ентоні прямує до дверей. Звідти він обернувся і сказав:

— Я не збираюся тягти тебе до Лондона, хоча був би не проти це зробити. Дафна повинна знати, що ти вчинив так за власним бажанням, а не через те, що її старший брат штовхав тебе в спину під дулом пістолета.

Саймону спало на думку дещо зовсім недоречне, що саме під цією загрозою він недавно одружився з Дафне, але, зрозуміло, він не промовив ані звуку. І відразу подумав: навіть якби все склалося інакше, він, схиливши коліна, просив би її руки. Тільки трохи згодом і не за таких драматичних обставин.

— …Перш ніж поїхати назад, — казав Ентоні від дверей, — вважаю за необхідне повідомити тебе, що в суспільстві вже почалися пересуди. Люди дивуються, чому Дафна повернулася до Лондона лише через якихось два тижні після досить поспішного одруження. Дафна намагається не звертати уваги, не подавати виду, що це небайдуже, але це її, безумовно, ранить. І розмови, і шушукання, і жалісливі погляди. До всього проклята пліткарка Віслдаун не перестає писати про неї у своїй поганій газетці.

Відверто кажучи, Саймон забув, вірніше, зовсім не думав про думку так званого світла, про пліткарів і зломовниць типу самозваної леді, про її жовту газетку. Тільки зараз, слухаючи Ентоні, він зрозумів, чого коштували і досі коштують Дафні громадські пересуди.

Ентоні ще деякий час приділив лайці і прокляттям за адресою «леді Віслдаун» і що з нею, а потім уже спокійніше сказав:

— Раджу тобі звернутися до лікаря, Гастінгсе. Ти не дуже здоровий. А потім одразу повертайся до своєї дружини. Прощай.

З цими словами він вийшов із кабінету. Саймон його не утримував, бо знав характер свого несподіваного гостя і, крім того, розумів, навіть схвалював його нинішню поведінку. Якби в нього самого, подумав він з кривою усмішкою, була така сестра, як Дафна, і хтось повів би себе до неї подібно до нього, Саймона, він би напевне поставився до цього Саймона крутіше, ніж Ентоні до нього зараз.

Але довго він не дозволив собі думати про це — думки займав жовтий конверт, привезений його другом. (Або вже недругом після того, що сталося в останні місяці?)

Ще кілька хвилин він зі страхом дивився на листа. Що воно містить? Повідомлення, що в її утробі зародилося нове життя? Благання про зустріч із ним?.. Ні, швидше, звістка про те, що вона не бажає його більше бачити і має намір зберігати лише зовнішню подобу подружніх стосунків… Але ж він не може без неї! Він це остаточно зрозумів під час розлуки.

Проте обурення її вчинком не вляглося. Свідомо чи мимоволі вона змусила його відступити від слова, даного самому собі, порушити клятву, яку він був змушений розповісти їй. Так, він не хоче мати дітей і чесно попереджав про це… А вона наважилася його обдурити… Знову думки пішли звичним колом.

Але, може, вона зовсім не винна?.. Він знову стиснув віскі — голова продовжувала боліти, очі запалилися. Чи не занедужує він насправді?..

Як же воно відбувалося тієї злощасної ночі? Ні, чому злощасну, якщо він так жадав близькості і вона теж? Здається, вона була в той раз зачинщицею… принаймні, взяла на себе активнішу роль… Якщо він вірно запам'ятав… Здається, просив, благав її продовжувати… Він не повинен був робити цього, якщо знав, що не зможе потім впоратися з собою, стриматися…

Але чому він вирішив, що вона неодмінно завагітніє? Йому розповідали, що його власна мати роками чекала на це. А потім нещасна народжувала мертвих дітей. Тільки він один вижив.

Увечері того ж дня, міркуючи все про те ж саме, він дійшов висновку, що його поспішний від'їзд з Клайвдона зовсім не був наслідком образи на Дафну за те, що вона наважилася вчинити всупереч його волі. Зовсім ну був. У всякому разі, це не головне.

Головним було те, що він викликав у себе в пам'яті образ того нещасного хлопця, яким був довгі роки. А Дафна сприяла