Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
П'єр плавно рушив, за вікнами машини повільно попливли французькі вулиці.
- Ну що там з нашими дітками?
- Не повірите, - хмикнув Дітмар, - але вони до цієї пори думають, що ви померли.
- Це чарівно.
Дітмар хмикнув, Змій закашлявся. Ну да, у мадам Білої дуже своєрідне почуття гумору. Особливо коли вона задоволена життям.
- А навіщо вам все це... знадобилося? - через деякий час все ж обережно запитав Змій.
- Люди, надані самі собі в нестандартних ситуаціях, здатні на приголомшливі вчинки, - невинно посміхнулася вона. - Я хотіла знати, чого варто мій онук. А дівчинка... Не знаю, вона мені сподобалася. Вважайте це інтуїцією. До того ж в труну я свої багатства не заберу. Але не могла не подивитися, що вийде з моєї затії.
- Ваша родичка, до речі, так нічого і не змогла довести, - зауважив Дітмар, не вдаючись у деталі того, як вдалося перекрити всі входи і виходи занадто заповзятливої, але ... не блискучої розумом панночці.
- Я знаю, друже мій, - посміхнулася Ангеліна Пилипівна, - знаю. Тому вас й найняла.
Настала черга Дітмара бентежитися. Правда, на відміну від Змія, він не подав виду. Хоча слова Білої були до жаху приємні. Немає нічого кращого, ніж коли замовник тобою задоволений.
- Ангеліно Пилипівно, - звернувся до неї Змій, і Біла перевела на нього запитальний погляд. - А ви скажете Руслану та Віті, що живі?
Деякий час їхали в повній тиші. Ангеліна Пилипівна ледве помітно хитнула головою, немов даючи зрозуміти, що немає. Ніколи. Але все ж Дітмару вдалося помітити в очах літньої жінки тінь... сумніву.
***
Мандаринізація населення йшла повним ходом. Народ посилено закуповувався шампанським, тортами, рибою, м'ясом, ананасами, куркою та... взагалі, всім на світі. Люди хотіли святкувати. Актуальне: «Не чіпай, це на Новий рік!» почалося ще півтора тижні тому.
У нашому будинку, звичайно, всі чотири рази злітало: Руслан взяв моду заглядати в холодильник ночами. Річ у тім, на його думку, не можна ось так - раз! - і наїстися в ніч на Новий рік. Треба неодмінно готуватися і тренуватися.
Цей аргумент не міг мене залишити байдужою. Я вичитувала Руслана з усією строгістю, а потім... стала готуватися і тренуватися разом з ним.
Новий рік - взагалі чудове свято. Ми його чекаємо. Ми знаємо, що насправді нічого не зміниться, але свято впевнені, що все одно... ось всім ворогам на зло життя стане краще! І буде всюди такий чарівний тонкий флер трохи шаленого свята, де веселощі не може зупинитися, а тільки набирає обертів.
Адже все і кожен прекрасно знають, що можна буде запускати салюти, купувати мішуру і гірляндочкі (уі-і-і, багато гірляндочок!), вилітати на вулицю в не дуже тверезому стані і кричати: «З Новим роком! З новим щастям! Ура-а-а!»
І що найважливіше, ніхто тобі нічого не скаже, що не дерне та не вилає. Тому що зараз ти не хуліган, зараз ти народ, який святкує! Народом, як показує наше життя, взагалі добре бути.
Правда, зараз мені не зовсім до народу. Є новина, яку варто повідомити Руслану. Їх рівно дві, прямих і не дуже довгих. Ні, не новини, а смужки. Ось як-то так, дуже несподівано. Не знаю, хто сьогодні в аптеці прошепотві взяти тест на вагітність, але ой... Ось зовсім ой.
І хоч я знаю, що Руслан буде радий, все одно в голові чомусь плуталися думки, а язик приростав до неба. Точно я повинна сказати чоловікові не ту фразу, яку мільйони жінок говорять своїм коханим вже чорт знає скільки років, а... Ну, заявити, припустимо, що я беру Віталіка і ми летимо на Марс. Прямо зараз.
- Ай, Галю, Віталіку! - долинув голос Руслана з коридору. – Нумо зась від сумок, бешкетники! І під ногами не крутитися, кому сказав! Можу ж віддавити хвости! Геть звідси!
Пролунав обурений мяв. Чи не настали, але явно нешанобливо штовхнули!
- Віта-о-о! Забери Віталіка, поки він не зжер всього товстолоба, мені ледве вдалося останнього забрати!
Я хмикнула і пішла до них. Ну так, схаменулися в останній момент, чого вже там. Руслану як істинному лицареві довелося битися з драконами в пуховиках та шубах, що хотіли вихопити на ринку шматочок трохи покраще.
Довелося згребти обох котів, які відкрито ігнорували обуреного Руслана і намагалися сунути морди в пакети.
- Віто, дивись, - Руслан раптом простягнув мені конверт. - Нам прийшло. Не знаєш, від кого?
Я трохи насупилася, взяла його і розгорнула. Всередині виявилася чарівна листівка з видом на засніжену Ейфелеву вежу. На зворотному боці округлим почерком з вензелями було написано: «Дорогі Віталіно та Руслане! Бажаю любові і сімейного щастя! Цінуйте один одного і будьте нескінченно щасливі! А.Ф.Б.».
Ініціали ні про що мені не сказали. Довелося перебрати всіх далеких знайомих, однак нічого путнього в голову не прийшло. Так, це я або від нинішнього положення тупішаю, або хтось помилився, або щось так заклинило в ноосферу.
- Що цікаво, на конверті стоїть дійсно Париж, - сказала Руслан, підійшовши до мене і залишивши котам на радість пакети з їжею. - Я щось не знаю, хто це.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова», після закриття браузера.