Читати книгу - "Зібрання творів"

Там тиша. Тиша там. Суха і чорна

і крешуть кола сиві голуби.

Тож як не вдатися до ворожби,

як ніч по горло мороком огорне?

І видається: віщуни проворні

перед тобою мечуть жереби.

В квадратах жертв — чистописом журби —

усепокора, майже невідпорна.

Свічадо спить. У ньому спить свіча,

розплатана метеликом, акантом.

В щопті аканту — біль твій — діямантом.

Сліпучим оком глипає одчай.

Стань. Не стирай з свічаддя порохи —

то все — твої страхи, страхи, страхи…

* * *

Схилившись до багаття давніх спогадів,

на цій безмежній виглухлій розлуці,

де ані зір, ні місяця нема,

де навіть вітер не подме, я грію

пограбілі долоні, виглядаю

геть забарного досвітку. Дивлюсь,

перебираючи життєві чотки,

аби не провалитися у розпач

і не піддатись смертній самоті.

Сиджу, поклавши лікті на коліна,

поштурхуючи вугілля пригасле,

що бурхає, і жевріє, й тремтить,

уяві непідвладне. Білий світе,

чи ти мені наснився ночі глупої,

чи я про тебе пам’ять приберіг

моїх далеких предків? Чи самотність —

така безмежно довга і жалка —

тебе створила із душі моєї,

стараючись про зими холоднеч?

* * *

Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,

ти пив пожадно тугу підкарпатську,

востаннє причащаючись його

правікової чужості, що склиться

і не пускає ближче, вже тоді,

коли, сягнувши урвища стрімкого,

тримаючись окляклими руками

за голе корневище, вже тоді,

посовгнувшись по глеюватих надовбах,

колючим тремом бралася нога

і терпло серце. Вже тоді, як вечір

плекав твою самотність феєричну

між постатями феєричних пройд

(пітьма убгала в жовті колби спогаду

похнюплені тягучі ліхтарі) —

передчуття біди в твій слід ступало

і начування бігло наперед.

Спаскуджене парсунами п’яниць,

розпусників, повій, заброд, ссавущих

і пришелепкуватих землячків,

це грішне без гріха глухе містечко

тряслось, гойдалось, мов драговина,

під шептами байдужих баляндрасників,

волівши догодити всім і вся —

яким війнуло холодом на мене

в цій вичужілій вітчині, отут,

де край мені здавався серцем серця,

а стогін крові — обрій знакував!

Уже тоді, коли твій рідний люд —

ці милі, грішні, славні, чесні лиця

зашелестіли, засичали разом

над головою в тебе, вже тоді,

коли в осонні дорогих околиць

ти чув тривожний безрух, а вода

здубілими артеріями бігла,

на тебе коні мчали (він це, він! —

вкрай спантеличені казали здвиги

і жовті пальці тицяли в твій бік),

будучина писала навмання

своє сьогодні вкрадене. Тоді вже,

коли останні строїлись святки

(Свят-вечір був, і коляда, і гамір

диточої дзвінкої коляди),

ти чув про це. Коли незнаним Львовом

ішов наздогад, близячи свій час

(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,

що обігнала зустріч), вже тоді,

коли сподіючись щасливих зичень,

нас виглядали сонми хорих з клініки,

а урочистий вікопомний спів

був греблею для гомінких трамваїв

і перехожих спізнених, збагнув я:

це все — одне прощання понадмірне —

з Вітчизною, зі світом, із життям.

* * *

Немов крізь шиби, кроплені дощами,

крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат

затрембітав тонкими голосами

гранчастий келих квітів і дівчат.

Там мармуровий вруниться акант,

різьбленими лопоче язиками

поколяду — немов за образами —

доносить співу тужний аромат.

Там буриться похмурий амарант

і айстри у покірній непокорі

останні долітовують прозорі

дні вересня — ясноджерельний кант.

І папороті цвітом процвітає

оцей дивочний опівнічний спів,

о як би я туди, до вас, хотів —

хоч краєм ока або серця краєм!

Ридають ув аортах солов’ї

і пролітають в вирій, пролітають.

А ті, що йдуть крізь смерті, поринають

в галай-світи, світища-галаї.

Покірні тузі, образи пливуть,

тремтять, мов струни, кроплені сльозою.

Промов же, Україно, за котрою

із загород відкриється нам путь?

Такі бо забродили алкоголі,

такі надсади — йой! — такі хмелі!

Сурмлять у ріг чотири вітри в полі

і, ніби криця, сталяться жалі.

* * *

Коли тебе здолає тлум смертей

і втома літ твої обляже груди

і понесуть ізвомплені маруди

світ за очі і геть сперед очей.

Коли спромога самоуникань

при узголів’ї спалахом прозріння

відкриється тобі, як благостиня

прощень, опрощень, прощ і прощавань.

Коли протліла згага живоднів

ураз попустить серце, ніби напад

нагальної недуги, в смертний запад,

у феєричні полиски жалів.

Невже тоді помислиш: безпуть є

в пекельній товчі нескінченних тріпань,

апокрифом здобиться житіє.

Як відшаліє безголосий кипень,

чи впустиш, Боже, в царствіє твоє?

* * *

Потрібен янгол помсти. Мій захисник,

мій щит, що не дозволить підупасти,

не дасть зотліти в пеклі дорікань

великосвітніх. Де ж ти, появись!

Бо сходяться усі кінці. Всі ріки

доходять гирл. І море невсипуще

колотиться, і ремствує, і скоро —

наперекір всім бідам — зареве.

Тож не барись. Поквапся, помсти янголе,

допоки гнів мій горній гороїжиться,

допоки ув очах червоне марево

переді мною безумом повзе.

ТРЕНИ М.Г. ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

1

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця-напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це