Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але ж я тут. — Ступила два кроки до нього, сукня хвилями стікала з її тіла.
— Хві… — У нього пересохло в горлі. — Тобі краще піти.
— Розсудливіше, але не краще, — промовила вона.
— Якщо він довідається, що ти тут була…
— Не в моїх звичаях залишити тебе так. — Знову стримала його відповідь, піднявши руку. — Мене породжено й навчено лише з однією метою.
Її слова наповнили його крижаною обережністю.
— Якою метою?
— Спокусити Бога-Імператора. Ох, він це знає. Він нічого б у мені не змінив.
— Я теж ні.
Вона наблизилася на крок. Він почув молочне тепло її дихання.
— Мене надто добре зробили, — сказала вона. — Я запроєктована, щоб задовольняти Атрідів. Лето каже, що його Дункан — більший Атрід, ніж багато народжених із цим іменем.
— Лето?
— Як інакше я маю називати того, з ким візьму шлюб?
Із цими словами Хві схилилася в бік Айдаго. Наче під впливом магніту, що знайшов точку критичного притягання, вони рушили одне до одного. Хві припала щокою до його туніки, обійнявши. Айдаго притис підборіддя до її волосся, запах мускусу заполонив його чуття.
— Це божевілля, — прошепотів він.
— Так.
Він підняв її підборіддя і поцілував.
Вона щільніше притислася до нього.
Ніхто з них не сумнівався, до чого це мусить привести. Вона не опиралася, коли він підняв її та поніс до спочивальні.
Лише раз Айдаго заговорив.
— Ти не була незайманою.
— Ти теж, коханий.
— Кохана, — прошепотів він. — Кохана, кохана, кохана…
— Так… так!
У посткоїтальному вмиротворенні Хві закинула руки за голову й потяглася, обертаючись на пом’ятій постелі. Айдаго сидів спиною до неї і дивився у вікно.
— Які ще коханці в тебе були? — спитав він.
Вона напівпіднялася, спершись на лікоть.
— У мене не було інших коханців.
— Але… — Він обернувся і глянув униз, на неї.
— Коли я була підлíткою, — промовила Хві, — був один юнак, що дуже мене потребував. — Вона всміхнулася. — Після всього я дуже соромилась. Якою ж довірливою я була! Думала, що підвела людей, які на мене покладалися. Але вони довідалися і були на сьомому небі. Знаєш, гадаю, що це мене випробовували.
Айдаго насупився.
— Так було й зі мною? Я тебе потребував?
— Ні, Дункане. — Її обличчя було серйозним. — Ми дарували одне одному радість, бо саме так воно є в коханні.
— Коханні! — гірко промовив він.
— Мій дядько Малкі зазвичай казав, що кохання — це погана торговельна угода, бо не дає жодних гарантій, — промовила вона.
— Твій дядько Малкі був мудрим чоловіком.
— Він був дурнем! Кохання не потребує гарантій.
У куточках уст Айдаго затремтіла усмішка.
Вона щиро йому всміхнулася:
— Знаєш, кохання — це тоді, коли хочеш дарувати радість і не зважаєш на наслідки.
Він кивнув.
— Я думаю лише про твою безпеку.
— Ми є тим, чим ми є, — відповіла вона.
— Що ми робитимемо?
— Плекатимемо це в пам’яті, доки житимемо.
— Це звучить… так прощально.
— Так.
— Але ж ми бачитимемося щоразу…
— Як зараз — більше ніколи.
— Хві! — Він кинувся на ліжко, припав обличчям їй до грудей.
Вона погладила його по волоссю.
Приглушеним голосом сказав:
— Що як ти завагі…
— Шшш! Якщо буде дитина, то буде дитина.
Айдаго здійняв голову й глянув на неї.
— Але ж він, напевно, довідається!
— Він однаково довідається.
— Думаєш, він справді все знає?
— Не все, але це знатиме.
— Як?
— Я йому скажу.
Айдаго відсунувся від неї і сів на ліжку. У виразі його обличчя гнів змагався зі спантеличенням.
— Я мушу, — сказала вона.
— Якщо він нападе на тебе… Хві, розповідають різні історії. Ти можеш наразитися на жахливу небезпеку!
— Ні. Я теж маю потреби. Він це знає. Не завдасть шкоди жодному з нас.
— Але він…
— Він мене не знищить. Знатиме, що, скривдивши тебе, знищить мене.
— Як ти можеш одружуватися з ним?
— Любий Дункане, хіба ж ти не бачиш, що він потребує мене більше, ніж ти?
— Але ж він не може… Тобто для тебе неможливо…
— Я не матиму з Лето радості, яку ми мали з тобою. Йому це недоступно. Він зізнався мені.
— Якщо це неможливо… Якщо він тебе любить…
— Він має більші плани й більші потреби. — Вона простягла руки, стисла обидві долоні Айдаго своїми. — Я це знаю відтоді, як почала його вивчати. Потреби більші, ніж у будь-кого з нас.
— Які плани? Які потреби?
— Спитай його.
— Ти знаєш?
— Так.
— Ти хочеш сказати, що віриш у ці історії про…
— У ньому є чесність і доброта. Я знаю це завдяки власним реакціям на нього. Те, що вклали в мене мої іксіанські господарі, було, я думаю, реагентом. Цей реагент виявляє більше, ніж, як вони хотіли, я мала б знати.
— То ти йому віриш! — звинуватив її Айдаго. Намагався вирвати руку з її долонь.
— Якщо ти підеш до нього, Дункане, і…
— Він ніколи більше мене не побачить!
— Побачить.
Вона притисла його долоню до вуст, поцілувала пальці.
— Я заручник, — сказав він. — Через тебе боюся… вас обох…
— Я ніколи не думала, що буде легко служити Богу, — промовила вона. — Але не здогадувалася, що це виявиться так тяжко.
* * *
Пам’ять має для мене дивне значення, значення, яким, думаю, я можу поділитися з іншими. Мене постійно дивує, як люди ховаються від своїх предків, відгороджуючись товстим бар’єром міфів. Ох, я не очікую, що вони прагнутимуть страшної безпосередності кожного моменту життя, яку мушу відчувати я. Розумію, що можна не бажати занурюватися в мішанину з незначних предківських подробиць. Ви маєте підстави остерігатися, що ваші моменти життя можуть бути перехоплені іншими. А все-таки ці спогади мають своє значення. Ми несемо своїх предків у майбутнє, наче живу хвилю, — усі надії, радості та смутки, страждання й екзальтацію нашого минулого. Ніщо в цих спогадах не втратить повністю свого значення і впливу, доки десь існуватиме людство. Нас оточує сяйлива нескінченність, цей вічний Золотий Шлях, якому ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог-Імператор Дюни», після закриття браузера.