Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Кирило

За ці дні, які ми не спілкувалися, я встиг страшенно скучити за Лео. Декілька разів ледь не зірвався, щоб не поїхати до неї. Хотів побачити хоча б здалеку, але розумів, що здалеку в мене не вийде, що як тільки побачу її, то захочу згребти у свої обійми й не відпускати. А так не можна, бо цього разу я маю все зробити послідовно і правильно: прийти до Лео не лише із зізнанням в коханні, а й з реальною пропозицією як нам бути далі. Не хочу, щоб дівчина обирала між мною і своєю мрією, тому запускаю процес з пошуку та купівлі квартири в Парижі для нас. Так вона зможе закінчити свою магістратуру, а я спробую попрацювати дистанційно і пожити на дві країни. Знаю, що буде не просто, але розумію, що за період наших фіктивно-справжніх стосунків Лео завжди обирала мої інтереси, навіть коли ображалася і злилася, все одно підтримувала мене, тому цього разу я оберу її, бо вона цього варта і я сам цього хочу.

Борис допомагає мені дізнатися, що трапилося в ту ніч коли Лео подзвонила зі стриптиз-клубу і попросила про допомогу. Сказати, що я був злий це нічого не сказати. Відчуття провини перед Лео і злість на Артема окропом облили мене зсередини. Я зірвався з роботи і поїхав до колишнього кращого друга, щоб натовкти йому пику. Вперше в житті мені так сильно хотілося побити людину. Коли побачив Артема в напівпритомному стані алкогольного відходняка, то мій запал трохи впав, бо там і бити не було кого. Я викликав швидку, зателефонував його батькам, щоб приїхали, бо знаю точно, що на підтримку Вікторії розраховувати не варто. Вона не вміє співпереживати, їй завжди треба лише ідеальна красива картинка. Якщо її не має — вона йде. 

Перечитую договір фіктивних стосунків, який ми з Лео після доповнення не підписали і сміюся сам до себе. Хто б міг подумати, що стосунки на годину з дівчиною, яку я ледве знаю, стануть справжніми і я сам вхоплюся за них так міцно, хоч і не одразу усвідомлено, ніби то мій останній шанс стати щасливим.  З Лео я відчуваю себе саме так — щасливим, а ще закоханим. Був переконаний, що після Вікторії не захочу зізнаватися в коханні комусь ще, бо досвід  зради та розчарування не зник безслідно, його відлуння жило в мені роками, тиснуло, не давало забути, створювало ілюзію, що я все ще закоханий у колишню. А Лео прийшла і сама того не розуміючи зламала до біса усю мою систему байдужості та емоційного нейтралітету. З нею я хочу відчувати, хочу спробувати побудувати нормальні стосунки, хочу, щоб вона була поруч і розповідала мені якісь буденні банальності: як пройшов день чи що нового на роботі.

Вибір обручки для пропозиції Лео — фінальний етап виправлення моїх косяків. Цей крок — межа, де закінчується фіктивне і починається лише справжнє і я егоїстично сподіваюся на її “так”. Я міг би попросити Поліну про допомогу, але вона ще й досі зі мною не говорить після розмови про Бориса, тому даю сестрі час, щоб поображалася. Після відвідин трьох ювелірних салонів я майже втрачаю надію знайти щось оригінальне та водночас витончене й легке. Я міг би ще довго ходити колами, якби не зателефонував своїй піарниці. Дивно, як я не подумав про Дарину одразу, вона ж знає всіх і все в цьому місті. Її знайомий ювелір справді не підвів. Я знайшов те, що шукав — кільце з округлим діамантом посередині та дрібним розсипом камінців довкола. За формою трохи нагадує хмаринку, але з акуратними краями. Це точно підійде Лео. 

Повертаюся на роботу, щоб залишити вказівки на завтра і попередити свого заступника, що мене не буде до кінця тижня. В двері стукають і без моєї згоди заходять. Я дивуюся такому зухвальству, тому різко піднімаю голову. Вікторія. Що їй треба? Хіба останнього разу ми не все з'ясували?

— Кіре, привіт! — вмощується на стілець навпроти мене. Відкидається спинкою назад. Бачу, що щось задумала. Надто задволена. 

— Що тобі треба? — переходжу до справи, бо папка в її руці явно не просто для краси.

— Коробочка з червоного оксамиту, — переводить погляд на край стола. — Невже це те, про що я думаю.

— Не твоя справа, — забираю обручку і засовую в кишеню піджака, — То чому ти тут?

— Знаєш Кіре, а в нас з тобою справді могло б все вийти. Ми могли б стати щасливими з другого разу, — відповідає Вікторія, ніби й справді не розуміє, що кінець нашої історії стався ще тоді, коли вона Артема обрала, а не мене. Правда усвідомлення до мене прийшло трохи пізніше.

— Не могли б. Ти не підходиш  для того, щоб з тобою бути щасливим, — виходить трохи різко, може навіть образливо, але це правда. 

— А твоя блондинка підходить, так? — їдко питає. 

— Так, — впевнено кажу. 

— На жаль розчарую тебе Кіре, бо здається і цього разу обрали не тебе, — Вікторія лютує. Різко встає і кидає на стіл папку з якої розлітаються фотографії Лео та цього білобрисого незрозумілого друга. Вона з ним в парку сміється, він проводжає її до роботи, вони разом йдуть в кіно, вона обіймається з ним біля універу, він поправляє її волосся і витирає сльози. Вікторія бачить моє здивування і  користується моментом, щоб знову вжалити. 

— Дивись, а ця фотка найсвіжіша! — тицяє мені в очі знімок де вони обіймаються в парку. — Такі милі вдвох, правда? — зловтішається і виходить з мого кабінету голосно грюкнувши дверима. 

Переконую себе, що ці фото — непорозуміння, яке легко пояснити. На них не має нічого надто провокативного, лише докази того, що Лео з цим білобрисим дуже близькі. Я це і так знаю. Телефоную Лео. Дівчина поза зоною досяжності. Пробую декілька разів. Поза зоною ... Не розумію, що відбувається? Набираю Поліну і питаю чи спілкувалася вона з Лео. Сестра невдоволено бурчить і скидає виклик. Ну звісно, вона й на Лео злиться.