Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

будівництвом» на селі, беручи участь у колективізації сільського господарства, хлібозаготівлях та посівних кампаніях[967]. Щоб їх скерувати, режим відправив у село людей іззовні: бригадирів, тисячників, уповноважених представників ЦК тощо. Найважливішими з цих зайд були так звані двадцятип’ятитисячники. У листопаді 1929 року ЦК ВКП(б) ухвалив рішення відправити їх у села, щоб допомогти з розкуркуленням та колективізацією. До середини лютого 1931-го близько 26,5 тис. таких людей було розіслано в кожен куточок Радянського Союзу. На початку 1930 року понад 6 тис. їх уже працювали в Україні[968]. За численними свідченнями, двадцятип'ятитисячники приїжджали до певного села, організовували місцевих активістів, зокрема комнезами, й очолювали бригади, що займалися розкуркуленням, колективізацією та хлібозаготівлями. Одне з радянських свідчень сталінського періоду посилається на них як на прямих попередників відділу політичних відділів машинно-тракторних станцій[969].

Якщо режим сподівався, що колективізація покращить результати сільського господарства, то це не справдилося. Перехід від одноосібних до колективних господарств був екстрактивним, але не продуктивним. Хоча перший п’ятирічний план передбачав збільшення валового сільськогосподарського продукту на 44–55 %, насправді він зменшився на 23 % з 1928-го по 1932-й[970]. Однак посилений контроль над роботою селян, зумовлений колективізацією, означав, що можна заготовити більше продукції, тобто — відібрати в селян. Тому попри те, що в Радянському Союзі в 1932 році було зібрано врожаю мінімум на 10 % менше, ніж у 1927-му, заготовлено зерна було майже в два з половиною рази більше, ніж за 1927–1928 рр.[971]

На капіталістичному Заході поглибилася економічна депресія. Ціни на сільськогосподарську продукцію поступово знизилися у співвідношенні з виробленим товаром. І Радянський Союз, увесь план розвитку якого ґрунтувався на оплаті імпортованої техніки сільськогосподарським експортом, з’ясував, що аби купити ту саму кількість техніки, тепер треба експортувати значно більше зерна. Експлуатацію селян треба було активізувати[972]. Постало питання: яких селян? Відповідь з’явилася сама — події в Казахстані 1930 року. Казахи, переважно пастухи, відповіли на колективізацію масштабним забоєм великої рогатої худоби. Як наслідок, чимало їх померло з голоду — перепис у Радянському Союзі 1939 року показує на 21,9 % менше казахів, ніж у 1926-му[973]. Але казахський спротив колективізації припинився — отже, голод можна застосовувати як зброю проти тих, хто створював проблеми для режиму.

Найповерховіший спостерігач за подіями на радянському селі мав усвідомити, що заплановане збільшення показників сільського господарства було фантазією. Це очевидно з пізнішого визнання Хрущова, що перше колгоспне майно збиралося з того, що наразі можна було знайти на селі[974].

Упродовж 1920-х років Україна й населений тоді значною мірою українцями Північний Кавказ разом постачали приблизно половину всього зерна, заготовленого державою[975]. Москва явно розраховувала, що так буде й надалі. До колективізації держава закуповувала тільки те, що сам селянин міг дозволити собі продати. Однак згодом селянам довелося віддавати набагато більше. У 1930-му в Україні було заготовлено 7,7 млн. т зерна, тобто 33 % тогорічного врожаю, обсяг якого сягнув 23 млн. т. У 1926-му, найкращому році перед колективізацією, у селян забрали 3,3 млн. т, або 21 % тогорічного врожаю. Таким чином, тягар, покладений на українське сільське господарство, зріс більше ніж удвічі. Він перевершував зобов’язання решти республік: хоча в Україні зібрали тільки 27 % зерна, зібраного в СРСР загалом, але Україна мала забезпечити 38 % усього заготовленого державою. Урожай 1930-го був відносно щедрим, незважаючи на певну дезорганізацію, зумовлену примусовою колективізацією, але врожай 1931 року сягнув лише 18,3 млн. т. Квота в 7,7 млн. т залишилась обов’язковою[976].

Радянський історик І. І. Слинько зазначав, що «спека під час визрівання і заливні дощі під час збирання зменшили фактичний збір хліба на 30–40 %». У деяких регіонах зерна майже не залишилося після того, як держава забрала заплановане. Наприклад, «в с. Марківка після засипки насіннєвого фонду для розподілу серед 1230 колгоспників залишилося 136 пудів хліба на весь рік»[977].

Але події 1931 року не можна навіть порівняти з тим, що відбувалося далі. Урожай 1932 року був найгіршим від початку колективізації, хоча не аж так, щоб призвести до голоду. У 1928-му врожай був нижчим, і хоча тоді була криза в державних зернових закупівлях, масового голоду не сталося. Принаймні, так стверджували радянські історики[978]. Багато з тих, хто пережив голод, згадують урожай 1932-го як щедрий[979]. У ті роки змінювалися методи підрахунку врожаю, тож статистика Союзу за той період вважається недостовірною[980]. Проте ми можемо з певністю зробити висновок, що всі страждання села в ті роки було спричинено урядовою політикою вилучення, а не провалом виробництва. Режим міг або пом’якшити свою політику й дати селянам вижити — або неухильно її втілювати й приректи їх на голод. Було обрано другий шлях.

Коли в серпні 1932-го розпочалися заготівлі хліба, більшість селян в Україні виконали встановлені для них плани. Потім у жовтні накладалося друге стягнення на тих, хто не зміг виконати попередній план, а хто виконав, мав додати ще половину обсягу, який уже віддав[981]. До будинків селян відряджали бригади, які нишпорили скрізь і відбирали все, що могли знайти. На початку 1933 року було оголошено про третє стягнення, і цього разу в селян відбирали все їстівне, не залишаючи ні їжі, ні насіння[982]. Віктор Кравченко, радянський перебіжчик, розповів, як це відбувалося: «Міським комуністам видали револьвери, розподілили між ними села та наказали виконати 100 % встановлених планів хлібозаготівель, і вони відбирали все, що тільки могли знайти»[983].

Офіційна політика достатньо зрозуміла з постанов режиму. Постанова союзних органів влади від 20 жовтня 1931-го забороняла видавати будь-що колективним господарствам, аж поки вони не виконають усі покладені на них зобов’язання. Розгорнувся справжній терор проти місцевих посадовців і голів колгоспів, які не виконували встановлені плани: своїм рішенням від 18 жовтня 1931 року ЦК КП(б)У «за зволікання в проведенні хлібозаготівель, а інколи і прямий саботаж» зняв із посад і виключив із партії партійних очільників чотирьох районів. Інші партійні покарання було призначено посадовцям у ще 33 районах. Також звільняли директорів МТС за «бездіяльність» та «опортуністичні практики», старшим агрономам і головам інших МТС оголошували догани. Згідно з даними за період до 10 січня 1932-го зі 146 районів, у них за «зрив хлібозаготівель» було розпущено 250 і віддано до суду 345 правлінь колгоспів, знято з посад 355 і притягнуто до суду 340 голів колгоспів, 943 головам та членам правлінь колгоспів було оголошено догану — все за «невиконання заготівлі зерна»[984].

Навіть виключно поверхове прочитання українських радянських газет цього періоду вражає численними викриттями «опортуністів», які «не хочуть бачити куркулів серед себе»