Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Недалеко горіло яскравими сполохами багаття, що освітлювало площу. Ми рушили туди. Веселі танці навколо багаття нагадували шалений шабаш відьом. Сонце майже сіло за обрій. Захід сонця ми зустріли всі разом, проводжаючи денне світило своїми поглядами, піднявши руки вгору і голосно кричачи захопленими вигуками.

- Алексе! - до нас наспів Нейтон. – Батько дзвонив. Час. Зараз додому і одразу ж виїжджаємо.

- Добре, - кивнув він і повернувся до мене. - Мені час йти.

– Куди? - запитала я, хмурячи брови.

- Давай швидше Алексе. Спізнимося, - поквапив його Нейтон.

- Важлива справа, - Алекс по-хорошому попрощався з Наомі та Шоном. Після чого поспішив за братом.

Обидва Стоуни швидко рушили до машини Нейтона. Тільки кінчики червоних накидок майоріли позаду.

– Куди це вони? - підійшов до мене Шон.

- Не знаю, - стривожено кинула я, дивлячись як хлопці сідають у машину.

- А давайте простежимо за ними, - запропонував Шон. Ми дружно переглянулись і кинулися до машини Шона.

Шон неквапливо їхав за машиною хлопців, щоб вони нас не помітили. Під'їхавши до будинку Стоунів, ми загальмували неподалік і почали спостерігати.

– І що ми робимо? Хоча начхати, мені подобається, - шепнула Наомі з переднього сидіння.

- Вони кудись збираються. Цікаво куди? - підпер підборіддя Шон, уважно дивлячись на їхній будинок.

Стоуни були на подвір'ї, метушливо збираючись. Буквально за п'ять хвилин, три чорні машини виїхали з території та поїхали у невідомому напрямку. Ми пригнулися, коли вони проїжджали повз нас. Шон вирулив на дорогу і поїхав за ними, тримаючись на безпечній відстані.

Виїхавши за територію міста, Стоуни повернули до лісу та залишили там свої машини. Самі ж рушили вглиб. З багажника свого авто Патрік дістав об'ємний мішок, і закинувши його собі на плече, пішов слідом за своєю родиною. Ми з друзями переглянулися не розуміючими поглядами і полізли з машини.

-Вже майже зовсім стемніло. Шон у тебе в машині випадково нема ліхтарика? - подивилася на нього Наомі.

- Використовуй ліхтарик у телефоні, - відповів той.

- Точно, - сказала вона, діставши з кишені мобільник.

Обережним кроком ми зайшли до темного лісу. Наомі світила під ноги телефоном.

- Туфлі на шпильці не найкращий варіант для прогулянки лісом, - обурювалася вона, коли тоненький каблук до половини поринув у пухку землю.

- У мене теж підбори, - зітхнула я.

- Не порівнюй свої практичні широкі підбори з моїми шпильками. Це не одне і те ж.

- Інша річ кеди. І все впорядку, - тихенько хихикнув Шон.

Потихеньку ми підійшли до великої закритої галявини. Зупинившись поряд, ми стали спостерігати з-під гілок дерев за тим, що відбувається. У нічному небі світив червоний місяць, віддаючи червоне свічення на поверхню землі. Туман, що клубився по щиколотки, теж відсвічував червоним. Атмосфера була похмура та моторошна.

Серед галявини височіла величезна кам'яна плита. На неї Патрік і поклав той самий мішок.

- Як вони дісталися галявини в повній темряві? Тут хоч око виколи? - здивувалася Наомі.

У цей момент Роджер Стоун виставив вперед руку і по краях усієї галявини спалахнуло десяток смолоскипів.

- Вов! – ми відскочили назад, не чекаючи такого.

- Це як? - витріщила очі Наомі, Шон злякався не менше.

- Що вони роблять? – він трохи подався вперед і сів навпочіпки.

Келлан із Патріком почали розв'язувати мішок, знімаючи мотузки.

- Звідки тут цей камінь узявся? Скільки разів тут бував, жодного разу його не бачив, - тихо сказав Шон.

Мішок прибрали з вівтаря і Наомі ахнула.

- Це що, людина? - ошелешено придивилася вона.

На кам'яному вівтарі справді лежав чоловік тридцяти років. Він був непритомний.

- Схоже на жертву, - припустив Шон.

- На що? Стривай. Ти хочеш сказати, що вони збираються вбити його? Дурниці Шон! Подібними речами нині ніхто не займається. Це в минулому, - подивилася на нього Наомі.

- А раптом він правий, - я вирішила встрягнути в розмову. Вони повернулися до мене.

- Це повна маячня Ханно. Мене більше турбує те, як Стоун зумів запалити смолоскипи не торкаючись до них? - сказала вона.

- Жертва Стародавньому богу. Зовсім як у легендах. Він мешкає під Рівервудом, - обернувся до нас Шон.

Наомі нервово глянула під ноги. Туди, де в надрах землі живе це зло. І дівчину відчутно пересмикнуло. Вона все життя прожила тут. Народилася і виросла в цьому місті і жодного разу не замислювалася про якогось там монстра з глибин.

Тишу ночі розрізав застережливий собачий гавкіт. Який, відходив із боку Стоунів і ставав дедалі ближче до них.

- Собака!? Звідки вона тут? - злякано захрипіла Наомі.