Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

- Не знаю, я жодного собаки не бачив. Але нам краще валити! - він нервово дивився, як у наший бік безперервно гавкаючи і ричачи, мчав здоровенний ротвейлер.

- Тікаємо! - ахнула Наомі.

Не втрачаючи жодної хвилини, друзі кинулися на пролом через ліс. Гілки дерев нещадно лупили по обличчю та руках. Наомі зачепилась за виступаючий корінь дерева туфлею і простяглася по землі, боляче вдарившись руками та колінами. Шон і я підбігли до неї, допомагаючи підвестися. Накульгуючи, вона побігла слідом. Дика швидкість і тиша позаду. Шон зупинився, озирнувшись. Схоже, пес більше не гнався за ними.

Нейтон обернувся, коли їхній собака гавкаючи з усіх чотирьох помчав до краю галявини.

- Ти поставив приховуючі чари? - Келлан підійшов до нього.

- Не встиг, - відповів той.

- Тоді займися цим, чого чекаєш? – суворо кинув брат.

Нейтон пішов слідом за псом і голосно свиснув. Пес зупинився біля краю галявини, втягуючи чорним носом повітря.

– Що там хлопчику? - Нейтон присів біля пса, погладивши того по голові. Хлопець підвівся й уважно оглянув край галявини. Темрява та тиша. Жодних шерехів. Він підняв руку, і щось прошепотів сам собі, повів рукою вздовж галявини. Небесне свічення накрило територію галявини як купол, приховавши їх від сторонніх очей.

Нейтон повернувся назад, пес слухняно прямував поруч.

- Що там? На кого він гавкав? - знову підійшов Келлан.

- Без поняття. Може білку побачив, – знизав плечима Нейт.

- У цих краях білки не водяться, - сказав Келлан.

- Може птах.

- Ти поставив чари? - запитав брат.

- А як же, - криво посміхнувся Нейт.

- Давайте повернемося, - Шон подався назад.

- Ти жартуєш? Нізащо! - Наомі схопила його за руку.

- Я хочу знати, що там відбувається, - викрутив свою руку хлопець із хватки Наомі. І пішов назад до галявини.

Наомі подивилася на мене і ми пішли за ним.

Але вийшовши до того ж місця, ми нічого і ні кого не побачили. Лише порожнечу. Ні кам'яного вівтаря, ні Стоунів. Навіть смолоскипи не горіли, їх не було.

- Це як? - Наомі приголомшено вийшла на край галявини і повернулася до нас. Ми всі були шоковані. - Чортівня якась! Я звалюю звідси, - більше не промовивши жодного слова, вона побігла назад.

Діставшись машини, ми вихрем влетіли всередину.

- І як це розуміти? Куди вони поділися? Вони не могли так просто і легко випаруватися! - запитувала Наомі.

Шон про щось сильно міркував, міцно стискаючи кермо в руках і дивлячись перед собою.

Я тільки й робила, що мовчала. Алекс та його родина некроманти. Цілком очевидно, що вони займаються подібними речами. Значить, легенди не брешуть і Стародавнє божество існує.

– Поїхали вже звідси, – подала голос я.

- Не знаю як ви, а я хочу забратися від цього страшного лісу якнайдалі. Не дарма моя мама каже, що в цьому лісі твориться реальна містика, а я їй не вірила! Хто вони, ці Стоуни?.. Чи чарівники? – не вгамовувалась подруга.

Мовчання – це і була вся наша відповідь їй.

Шон завів двигун і повільно вирулив на дорогу. Ми поверталися назад до міста.

- Їхні машини там, у лісі, - сказав він. - Вони нікуди не поїхали.

- З чого ти взяв? - запитала я, насторожившись.

- Щось мені підказує, що вони нікуди й не йшли. Вони й досі там, на галявині, - він уважно дивився перед собою.

- Що ти хочеш цим сказати? Що Стоуни якимось чином стали невидимими? - підняла брову Наомі.

- Ти ж сама не зрозуміла, як спалахнули ті смолоскипи? То чого дивуєшся? – криво усміхнувся він.

- Шоне, що з тобою? - подивилася я на нього.

- Ханно, твої друзі, схоже, далеко не такі прості, як ми думали, - він повільно повернув голову до мене.

- Нісенітниця собача! - випалила я йому в обличчя і зло відвернулася.