Читати книгу - "Київська Русь"

Зміни в сфері суспільно-політичного розвитку східних слов’ян VIII — IX ст. обумовлювалися дальшим прогресом економіки, збільшенням обсягів додаткового продукту. Особливо зросла продуктивність сільського господарства. Важливі зрушення відбулися в ремеслі. Зросла не тільки його технічна оснащеність, а й визначилася концентрація на окремих поселеннях. Якісно новий етап переживала торгівля, особливо міжнародна.

Отже, процеси етнокультурної консолідації східнослов’янських племен напередодні утворення Київської держави відбувалися водночас з переходом їх на вищий етап політичного і соціально-економічного розвитку. Крім внутрішніх ознак східнослов’янської єдності з’явились і зовнішні. Повною мірою вони визначаться в кінці IX — на початку X ст., коли Південна і Північна Русь об’єднаються в єдину державну структуру, але зародкові їх форми виявилися задовго до утворення єдиної Київської держави.

Давньоруська етнокультурна спільність у IX — XIII ст.

Наприкінці IX — на початку X ст. завершився процес утворення держави Київська Русь, що було результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала об’єднання окремих східнослов’янських племен в єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала. Продовжувалося переселення народів, і численні орди кочовиків періодично, хвилями накочувалися на землі східних слов’ян. Особливо спустошливою була навала аварів, про що збереглися свідчення в літописах. Через південні східнослов’янські землі лежав шлях булгарських і угорських племен на захід, що порушувало звичний життєвий уклад хліборобів.

Літописні повідомлення про східнослов’янські “племена” IX — X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувались у їхньому середовищі одночасно з процесами політичної консолідації.

У процесі злиття етнічно споріднених племен за умов єдності управління важливе місце також належало внутрішній міграції населення. Міжплемінні об’єднання в часи формування нової політичної спільності не могли зберегти свою етнографічну чистоту. Археологічні і писемні дані засвідчують, зокрема, взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян на правий. Можливо, саме в цей час одна з невеликих річок південніше Києва одержала назву Сіверки. У басейні Прип’яті аналогічна картина спостерігається між древлянами і дреговичами, у Західному Побужжі — між дреговичами і волинянами. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою виходцями з південних земель східних слов’ян.

У IX — X ст. спостерігається потужний потік переселенців у Південну Русь. Він захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників інших північних народів. У роки князювання Володимира Святославича широка державна програма будівництва кріпостей на берегах Десни, Остра, Трубежа, Сули і Стугни була реалізована завдяки залученню для цього людського резерву з північних і північно-східних земель. “И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и вятичь, и от сих насели грады”[508]. У 991р. Володимир заснував недалеко від Києва місто Білгород, яке населив вихідцями із різних земель. “Наруби въ нь инѣхъ городовъ, и много людей сведе в онъ”[509]. Подібні державні акції мали місце в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. У 1031р. після походу на Польщу Ярослава і Мстислава на Русь було виведено великий полон. “Многы ляхы приведоста, и раздѣлиша я. Ярослав посади своя по Рьси”[510]. Мстислав, треба думати, розселив своїх полонених на Чернігівщині. Літопис називає полонених “ляхами”, але може бути, що між ними були і червоноруси (галичани), міста яких захопили князі. У 1116 р. Ярополк Володимирович взяв полоцьке місто Друцьк, захопив багато полонених і поселив їх на Сулі. “Ярополкъ же сруби городъ Желъди дрьючаномъ, ихъ же бѣ полонилъ”[511].

Ці та деякі інші факти етнічного змішування населення на півдні Русі свого часу дали М.І. Костомарову підстави для висновків про те, що в Київській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності[512].

Давньоруські жіночі прикраси X — XIII ст.

Певну участь у формуванні руської народності взяли і неслов’янські народи, інтегровані у державну структуру Русі. На півдні — це тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на півночі і північному сході — угрофінські племена — чудь, меря, весь, на північному заході — представники балтських племен. Це, безперечно, не могло не надати етнічним процесам регіонів певного специфічного забарвлення, яке з часом, в умовах розрізненого існування в майбутньому спричиниться до їх етнографічної відмінності.

У безпосередньому зв’язку з інтеграційними етнічними процесами відбувалась і еволюція вживання в писемних джерелах етнографічних назв. Приблизно до 60-х років IX ст. широковживаними були загальна назва “слов’яни” і регіональні — “поляни”, “сіверяни”, “древляни”, “словени” тощо. Перша не підміняла інших, а лише визначала їх етнічну спільність. Після 60-х років IX ст., особливо в перші десятиліття X ст., утверджується нова назва для всіх східних слов’ян — “Русь”, вживана і в значенні країни, і її народу. Літописні вислови “Русь”, “Руська земля”, “Руські гради”, “ми від роду Руського”, “Руські посли”, “Руські люди”, “Русин”, які утримуються в текстах договорів Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр. і в інших статтях, незаперечно вказують на активний процес формування єдиного руського народу. Впродовж усього X ст. вживались і племінні назви, але їх питома вага порівняно із загальною назвою “Русь” була незначною. В XI — перших десятиліттях XII ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: “кияни”, “новгородці”, “полочани”, “ростовці”, “смоляни” тощо. Назва “Русь” поширюється на всю територію східнослов’янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною.

Разом з процесами етнічної консолідації східних слов’ян відбувалася стабілізація державних рубежів Русі. На півдні, заході і північному заході вони вже в X ст. збігалися з етнічними межами давньоруської народності. Менш стабільними були північні і північно-східні рубежі Русі, куди спрямовувався основний колонізаційний потік, але і тут вони визначалися загалом межами розселення східних слов’ян.

Слід наголосити, що практичний збіг державних кордонів Київської Русі з межами народності став одним із тих феноменів, що забезпечили їй винятково швидкий прогрес. В умовах середньовіччя в такому становищі знаходилась більшість європейських країн і народів.

Консолідація єдиної народності супроводжувалась і стимулювалася спільністю економічного розвитку Київської Русі, що виявилося в поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського господарства, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні сільськогосподарською і ремісничою продукцією, рості товарного виробництва, розвитку міст.

Важлива роль у прискоренні